Перший міністр освіти незалежної України Петро Таланчук прокоментував стан вітчизняної вищої освіти

Не намагайся знати все,
щоб не стати у всьому невігласом.
Демокріт, Vст. до н.е.

Про сучасний стан вищої освіти в Україні

Щодо вищої освіти в Україні все частіше й частіше нині можна почути такі оцінки:

1. Наша освіта з кожним роком стає все гіршою.
2. Хороших викладачів в інститутах залишилося мало, сучасні методи навчання не впроваджуються, а корупція зростає.
3. Україна посідає одне з останніх місць у Європі щодо забезпечення  якості вищої освіти. Де наші ВНЗ у престижних рейтингах?.. Немає.

Проте, ми пишаємося тим, що у нас високий відсоток населення має вищу освіту, що ми входимо у перелік 25 країн світу за кількістю людей з вищою освітою.

А як це корелює в Україні з якістю життя, чого ж ми товчемося 24 роки в багнюці кризи?!. Або як це корелює з кількістю різних престижних, наприклад, нобелівських лауреатів. А ніяк, бо їх просто у нас немає. Тому ми придумали дуже хитрий критерій: нобелівські лауреати – вихідці з України…

Чи, може, ми маємо високорозвинену індустрію, завдяки якій виробляємо і експортуємо високотехнологічне обладнання  у високорозвинені країни світу? Нічого цього у нас також немає. Ми торгуємо сировиною або напівсировиною, а ввозимо все, що має високу додану вартість. А Росія, по-моєму, посідає навіть перше місце у світі за кількістю людей з вищою освітою на 1000 осіб. І що ж це їй дало, окрім лаврів звання «дикої країни»?

Тоді що ж це за така вища освіта?

Мабуть, щось не те ми робимо! І не тому вчимо!

Щоб було переконливіше, наведу такий приклад. У фірмі «General Membrane» (Італія) із 64 співробітників вищу освіту мають тільки дві особи: керівник хімлабораторії та керівник виробництва. При цьому, фірма свою продукцію (рулонні покрівельні матеріали) експортує у більш ніж 50 країн світу, при цьому 60 % продукції йде до Німеччини, Голландії  та Бельгії. У той же час, у наших, наприклад, будівельних фірмах, ба, навіть у будівельних бригадах іноді до 30 % робітників мають дипломи про вищу освіту! А навіщо?!

Втрати держави від незадовільної роботи вищої школи нараховують десятки мільярдів доларів. Вони складаються із затрат на утримання впродовж 4-5 років у вищій школі молоді коштом держави чи батьків, низької ефективності професійної роботи на стартовому етапі після закінчення внз (мінімальна віддача через неякісну підготовку) та недозаробленої достатньої зарплати. Іншими словами, якби підготовка була якісною, то після закінчення навчання практично відразу молодь могла б давати віддачу у вигляді прибутку фірмам і державі, отримуючи при цьому достойну зарплату.

А так отримуємо ненароджених  дітей від ненароджених батьків!

У всьому світі йде боротьба за молодь, яка хоче навчатися. Багато країн пропонують безоплатне навчання. Але це тільки здається, що воно безоплатне. Без сумніву, вони розуміють, що потім зможуть залишити найталановитіших у себе і таким чином компенсувати прибутками від їх роботи всі понесені затрати на підготовку молодих спеціалістів.

От вам і безоплатне навчання!

Особливу активність у цій царині виявляють Росія, Польща, Румунія, Угорщина, Словенія та ін. У Польщі, наприклад, із 24000 іноземних студентів 6000 осіб – українці.

А як ви думаєте, кого виховають поляки або росіяни із молодих українців?.. Питання риторичне.

До нас іноземці їдуть не за високими знаннями, а через «простоту отримання диплома», або ж вирішувати якісь особисті, не пов’язані із навчанням, завдання.

У багатьох випадках українці закінчують вищу школу не тому, що вона відкриває їм дорогу до достойного життя, а через традицію, закладену ще з часів радянської влади: мати вищу освіту – престижно. А коли громадяни України зрозуміють, що це нікому не потрібно – українська вища школа спочине в Бозі.

Цьому буде сприяти також малий і середній бізнес, що формує, відповідно, середній клас. У його представників не буде змоги намарне тратити час (4-5 років) і гроші на непотрібну освіту. Вони (їхні діти) стануть разом із батьками на робочі місця і будуть заробляюти гроші.

За радянської влади вища школа відкривала двері для просування у суспільстві. При цьому, жорстко контролювалися як якість освіти (згадайте світові олімпіади і наші перші місця), так і співвідношення громадян із вищою освітою і робітників, коригуючи їх кількістю місць в інститутах.

Процеси розпаду СРСР, демократизації життя, формування мережі приватних навчальних закладів і навчання за контрактом спричинили різке зростання кількості студентів. Так, 1991 року кількість студентів, що вступили на 1-й курс, складала 149 тисяч, а 2015 року − 477 тисяч. При  цьому, майже на 400 тисяч скоротилася кількість тих, хто отримував робітничі спеціальності.

Число студентів виросло, а база? По-моєму, Університет «Україна» − єдиний внз, що звів три нові навчальні корпуси за часи незалежності. А так база була і залишається нікчемною, талановиті молоді викладачі через злиденну зарплату  до вузів не пішли. Якість навчання різко знизилася.

Ще одна біда нашої вищої освіти. За кордоном у розвинених країнах основним рівнем освіти є «бакалавр» (95 %), тільки 5% випускників-бакалаврів ідуть у магістратуру для того, щоб потім зайнятися наукою. У нас же майже всі студенти вчаться 5 років, тобто це ще один зайвий рік витрат грошей і часу.

Тому нові українці і простий люд за любої нагоди тікають до країн, де гарантується високий рівень підготовки, після якої різко зростають шанси випускників отримати високооплачувану роботу.

До речі, нові умови народжують нові процеси.

З’явилася  так звана технологія подвійного диплома. Це коли одну і ту ж спеціальність за узгодженим навчальним планам здобувають в українському й іноземному навчальних закладах паралельно.

Практичний  результат – убивчий: «У закордонному ВНЗ здобувають знання, а в українському – диплом»…

Нині навіть українські замовники незадоволені рівнем підготовки фахівців. А ті, що беруть молодих спеціалістів, витрачають більше одного мільярда гривень власних коштів на доведення їх до необхідного рівня кваліфікації.

Зарубіжні ж фірми практично всіх країн Західної Європи, Північної Америки, Австралії, Далекого Сходу не визнають наші дипломи про вищу освіту з основних технічних і багатьох гуманітарних спеціальностей.  Про відмову Ірану, низки арабських країн від підготовки лікарів в Україні я вже не кажу. Добрий ляпас!

Завдання вищої освіти в Україні

Якщо подивитися на освіту в цілому, зробити її умовний «розтин», то побачимо дві частини, або два етапи – її анатомію.

1 етап. Загальноосвітня школа – дає базові відомості про всі галузі знань від навчання грамоті і закінчуючи основами всіх наук. На цьому етапі бажано визначитися з траєкторією подальшого становлення і розвитку школяра!

2 етап. Вища спеціальна освіта. Це − отримання глибоких знань згідно обраної професії. Ідеально, коли обрана спеціальність, з одного боку, є такою, що дозволяє тобі максимально самореалізуватися, а, з іншого боку, вона ж є затребуваною у суспільстві. Тоді буде своєрідний резонанс − максимальна користь собі і своїй країні. Вирішальною вимогою на цьому етапі є те, що молода людина глибоко і всебічно вивчає саме ті предмети, що формують його майбутню спеціальність.

Це так повинно бути! А насправді ж, у системі вищої освіти України часто-густо домінує принцип середньої загальноосвітньої школи: вчити не глибоко, бо це нереально за такої кількості предметів навчання; а так навчаємо про все потроху. Починаючи з того, що на перших, а іноді і на других курсах студент повторює предмети середньої  школи: фізику, хімію, математику, історію, українську мову тощо.

Знову нападаємо, скажете ви, на молодшу сестричку, а в чому ж її вина?..

Переконаний, що ці взаємні докори і звинувачення між середньою і вищою ланками освіти будуть мати місце до тих пір, допоки ми не вирішимо низку проблем, серед яких найголовнішими є декілька:

1. 1. Реформа свідомості. Поки ми не змінимо начиння в наших головах − нічого ж не зміниться. Необхідно розробити повну модель людини на початок третього тисячоліття, де визначити: якою ми хочемо бачити людину 21 століття, які цінності вона має сповідувати, які знання, уміння і навички вона повинна мати, і, взагалі, визначити − а який,  власне, сенс її життя.
2. 2. Маючи таку модель,  необхідно встановити перелік заходів, які необхідно здійснити, аби цю модель зробити реальністю. Серед цих заходів необхідно виокремити комплекс виховання і комплекс навчання.
3. 3. Розробивши виховні та навчальні комплекси, слід визначити науки й навчальні предмети, а також заходи виховного спрямування, які забезпечать формування омріяної моделі.
4. 4. Тепер, наявність переліку наук і навчальних предметів, які представляють кожну науку, а також виховних заходів, диктує необхідність розподілити їх у просторі і в часі, тобто у форматі наскрізного виховання і навчання –  від дитячого садочка і до отримання завершеної вищої освіти.

Залежно від ситуацій, котрі провокуються сьогоднішнім освітнім законодавством, цей період може складати від 15 до 22 років.

Та частина (доля) навчання і виховання, яка здійснюється на 1-му етапі, у ДНЗ (дошкільних навчальних закладах), ПШ (початковій школі), СШ (середній школі) і СПШ (старша середня або профільна/професійна школа) повинні забезпечити виконання наступних завдань, а саме:

здійснити загальнолюдську підготовку до такого рівня, щоб дитина (громадянин) почувалася комфортно в українському суспільстві. Це означає, що він добре знає свої права і обов’язки, рідну і державну мови і одну, як мінімум, іноземну, історію своєї країни, уміє користуватися всіма благами сучасної цивілізації (інформаційно-комунікативними технологіями насамперед), визначився із програмою (траєкторією) свого кар’єрного становлення та подальшого зростання.

Які завдання повинні вирішувати на другому етапі вищої освіти, я зазначав вище. Але ці завдання необхідно теж оформити, тільки уже як професійну модель підготовки.

Отже, ми розклали «по кісточках» завдання виховання та навчання майбутніх громадян. Наразі залишається тільки підкреслити, що кожен із учасників цих процесів повинен відповідально ставитися до виконання своїх функцій і не перекладати свою роботу на інших. Тоді не буде докорів освітян вищої ланки освітянам середньої ланки і навпаки.

До проблем поверхневого вивчення окремих дисциплін та їх тавтології (повторення) у вищій школі додається ще одна: студенти вивчають декілька десятків усіляких предметів, які не мають ні прямого, а часом і ніякого іншого відношення до їхньої майбутньої спеціальності; при цьому, зберігається методика навчання загальноосвітньої школи:  про все потроху.

Для студентів, які бажають вивчати також ті дисципліни, що безпосередньо не впливають на якість їхньої професійної підготовки, можна організувати групи, запрошуючи до викладання висококваліфікованих викладачів. Або ж організувати це вивчення в інших вузах, де ці дисципліни є профільними. В обох випадках оплата роботи викладачів дисциплін, які не входять до обов’язкового переліку, здійснюється коштом самих студентів додатково.

Таким чином, нинішній стан освіти в Україні дозволяє мати два варіанти реалізації:

1.Фахівець, який закінчив ВНЗ, має «широкий світогляд», у цілому, знає про все потроху, але при цьому нічого не знає фундаментально, що ми практично сьогодні і маємо;

2.Фахівець, який закінчив ВНЗ, має глибокі професійні знання і, зайнявши робоче місце, відразу включається у виробничий процес і отримує достойну заробітну платню.

Іншого не дано!

При плануванні наскрізного навчання і виховання необхідно чітко окреслити завдання як загальноосвітньої ланки (сюди я віднесу і ДНЗ), так і вищої освіти. Але що є спільним для цих двох етапів – так це визначення предметів, глибоке вивчення яких забезпечить комфортне життя людині уже після закінчення загальноосвітньої школи, а також формування висококласного фахівця після закінчення внз.

При цьому, кількість  цих предметів повинна бути визначена раціонально, оптимально, з урахуванням того, щоб їх можна було добре вивчити.

До дискусії про терміни навчання у загальноосвітній школі

І тут ми «влазимо» у проблему терміну навчання у загальноосвітній школі: 10, 11 чи 12 років?

Скажу  відверто свою думку. Пошук відповіді на це питання в Україні перетворився із педагогічної проблеми в політичну. Іде прихована, але завзята боротьба серед високих чиновників від освіти за звання – хто із них освітній генерал, а хто – маршал! Схема до примітивного проста: це він – ПІБ (прізвище, ім’я, по батькові) − увів 12 років навчання у середній школі; а через декілька років, це він – знову нове ПІБ − скоротив цей термін до 11 років; а цими днями знову − нове ПІБ декларує необхідність повернення до 12 років навчання. Хто з них переможе, чий батько буде старшим, – поживемо, побачимо! А про реформи освіти щодо якості – нічого конкретного. Одне шумовиння.

Підкреслимо відразу – термін навчання у загальноосвітній школі слід залишити десять років, і ще довго його не чіпати. Мотивація, що термін треба збільшувати, оскільки об’єм знань і число предметів збільшуються, також слабне. Терміном навчання ми ніколи не наздоженемо засвоєння суми знань, які щороку значно збільшуються, а через кожні 3-5 років подвоюються.

Тут вихід інший: у школі треба вивчати основні закони наук і добре навчати здобувати самостійно ті знання, які потрібні кожному ситуативно. І якщо це методично грамотно побудувати, то ми отримаємо фундаментальну підготовку у середній школі, яка дозволить студентові ВНЗ протягом 4-5 років глибоко вивчити ті предмети, які сформують його як фахівця за обраною спеціальністю (звичайно, за умови, що в одну сесію студент не буде складати до 20 заліків на тиждень, як це було донедавна, а потім ще 4-5 екзаменів).

Нині ж треба визнати, що вища школа не справляється зі своїм обов’язком – готувати висококваліфікованих спеціалістів. Що це так, – маємо ще один доказ – запрошення на керівні посади в уряд України американців, грузинів, фахівців із країн Балтії тощо. Що, немає національних кадрів? А може, ми їх не вміємо розпізнавати, або, маючи, не хочемо призначати? Ну, тоді давайте попливемо до Катерининих часів Расєї, коли практично всі інженерні посади і керівні пости в державі обіймали іноземці!

Є ще одна, етична сторона низької якості підготовки фахівців в українських внз. Навчально-виховний процес – це вулиця з двостороннім рухом: сторона, що навчає (внз, викладачі, матеріально-технічна база, методика викладання і методичне забезпечення тощо) і сторона, що навчається – студенти, переважно, – талановита молодь. Так ось, мені невідомо про жоден серйозний акт студентського протесту проти незадовільного рівня підготовки (я не беру до уваги окремих випадків вимог замінити якогось викладача). Студенти просто не розуміють або не знають, що якщо вони не отримали належної якості підготовки, то їх просто обманули або обікрали. Сказати, що всьому виною є недостатнє фінансування, або ж підприємці, що не хочуть брати участі у підготовці молодих спеціалістів, буде не зовсім справедливо. Корінна причина цьому криється у системі вищої освіти.

Крім того, перевантаження навчального процесу зайвими дисциплінами, які не потрібні для формування даної спеціальності, але які необхідно скласти, призводять, крім зниження якості освіти, до іншого ганебного явища – корупції. Дві сторони – викладач і студент мовчазно приходять до згоди, що ці проблеми можна вирішувати через гроші. Знищується основа основ вищої школи – академічна корпоративна культура. Наноситься непоправна шкода вихованню: усі питання вирішуються не через виконання своїх обов’язків, а через хабарі.

Наскрізне навчання як шлях поліпшення якості вітчизняної освіти

Отже, основні причини низької якості підготовки фахівців з вищою освітою:

1. Головна причина – не тому, що треба, вчимо: через наявність величезної кількості предметів, непотрібних для формування висококваліфікованого фахівця, особливо технічних спеціальностей;
2. Друга причина залежить від першої – низька заробітна плата профпедскладу, і, як наслідок, – невисока кваліфікація;
3. Третя: слабка матеріально-технічна база більшості внз.

Для рішучого виправлення ситуації необхідно:

1. Вилучити предмети, які дублюють шкільну програму; скоротити кількість і об’єм предметів, які не є значущими для формування якісного спеціаліста. У результаті цього, студент повинен отримати змогу, починаючи з 1-го курсу, приступити до теоретичного вивчення і практичного застосування предметів, які формують його майбутню спеціальність.
2. 2. Поглиблено щоденно вивчати і засвоювати предмети з обраної спеціальності. При цьому з кожним роком необхідно збільшувати навантаження самостійної роботи.
3. Створити і закріпити за кожним студентом постійне робоче місце, обладнане всім необхідним як для навчання, так і для виконання завдань, пов’язаних із виконанням замовлень реальних замовників.

Робоче місце студента може бути обладнано як у навчальній аудиторії або лабораторії і включати: сучасний комп’ютер, необхідне програмне забезпечення, Інтернет, зв'язок з бібліотекою внз та необхідними кафедрами, курси дистанційного навчання тощо, − так і на виробництві. Навчальна аудиторія має бути обладнана великим монітором або інтерактивними дошками.

Таким чином, основним місцем роботи студента є навчальна аудиторія або лабораторія, куди приходять викладачі для читання лекцій і проведення практичних занять. Основний об’єм інформації, необхідний для вирішення конкретних задач, студенти вивчають самостійно, використовуючи програми у своїх комп’ютерах, інтернет, бібліотеку і, звичайно ж, консультації викладачів.

Такий підхід дозволить значно скоротити число навчальних дисциплін і, відповідно, число викладачів. Крім того, виникає можливість ще раз скоротити число викладачів шляхом перерозподілу і збільшення реального навантаження та введення шестигодинного щоденного робочого дня для них (дві, три пари щоденно).

Сьогодні кількість предметів для формування однієї спеціальності не перевищує 60 назв. Якщо працювати над моделлю спеціаліста, то це число, враховуючи викладені вище міркування, можна звести до 48 (20%), а то й менше. Звільнений фонд зарплати, а також збільшення навантаження на одного викладача дадуть змогу значно підвищити зарплатню тим же викладачам, поліпшити матеріально-технічну базу внз. А це запустить ланцюгову реакцію – підвищиться престиж праці викладача, збільшиться конкуренція за робочі місця і місця в аспірантурі, підвищиться рівень кваліфікації викладачів, вивільняться значні площі у навчальних закладах. З’явиться більше можливостей створити нормальні робочі місця студентам і викладачам, які залишилися.

Кожен викладач повинен мати окремий кабінет, обладнаний усім необхідним для плідної щоденної роботи. Сучасні ІТ-технології дозволять розв’язати для початку цю проблему у віртуальній версії.

Якщо ж зазначені структурні зміни доповнити новими можливостями для студентів проходити практику і стажування на провідних виробництвах як Євросоюзу, так і всього світу, а викладачам для підвищення кваліфікації здійснювати обмін досвідом через відрядження їх від одного місяця до одного року в інші внз України і внз розвинутих країн світу з передовими методами навчання, то ми отримаємо практично нову систему якісної підготовки фахівців.

Щоб даний проект успішно здійснити, необхідно замкнути вертикаль. Для цього необхідно створити групи щодо організації наскрізного навчання і виховання дітей та молоді від дитячого садочка до магістратури включно. Визначити родзинки у цих програмах, які дозволять нам успішно працювати, перемагаючи найуспішніших конкурентів.

Щодо концепції наскрізного навчання, українська освіта потребує потужного педагогічного експерименту протягом понад двох десятків років. Для реалізації цього необхідна або Постанова Уряду, або спільний наказ МОНУ та НАПНУ. Переконаний, що результати цього експерименту слугуватимуть упродовж не одного десятиліття методологічною базою високоякісної освіти всього українського народу.

«Освіта – це найсильніша зброя, яку можна використати, щоб змінити світ», − твердив свого часу Нельсон Мандела. Вона ж є вирішальним важелем у досягненні мети стійкого розвитку третього тисячоліття, яку поставило перед собою людство.