Володимир Луговий: автономія має розглядатись у парі з відповідальністю

Володимир Луговий: автономія має розглядатись у парі з відповідальністю

У суспільстві не вщухають дискусії щодо проектів Закону України «Про вищу освіту». Виступаючи на шпальтах газет і в телеефірах, численні експерти критикують один одного, окремі законопроекти й усі ці документи в цілому. На нашу думку, ідеального закону бути не може. Але треба об’єктивно оцінювати всі плюси і мінуси. Яким має бути рівень автономії вишів, який законопроект є найбільш системним і виваженим, які світові тенденції реформування вищої освіти?

Ці та інші питання «Освіта України» порушила в розмові з віце-президентом Національної академії педагогічних наук України, директором Інституту вищої освіти НАПН, членом Національної команди експертів з реформування вищої освіти Володимиром Луговим.

Щоб доктор знайшов «своє місце»

— Володимире Іларіоновичу, урядовий законопроект створювався впродовж тривалого часу — з 2008 року. Як відомо, до нього долучилися широкі кола педагогічної громадськості. Які пропозиції внесла, зокрема, НАПН України?

— Реальну роботу щодо розроблення цього законопроекту було відновлено в 2010 році на засіданні підсумкової колегії в Харкові. Відтоді почалась послідовна багатопланова робота. Ми активно приєдналися до неї — фахівці академії були залучені до робочих груп, подали чимало системних пропозицій.

Сьогодні, порівняно з двома іншими, найбільш відпрацьований і придатний до розгляду саме урядовий законопроект. На мій погляд, він готовий до першого читання в Парламенті.

Наші пропозиції були спрямовані на те, щоб вітчизняна система вищої освіти відповідала європейському баченню. Зокрема, наполягали на введенні в систему вищої освіти докторської підготовки (так, як у розвинутому світі). Це — рівень вищої освіти і за міжнародною стандартною класифікацією освіти, і за прогресивною міжнародною практикою. Також наполягали на тому, аби стандарти вищої освіти чітко прив’язувалися до Національної рамки кваліфікацій. А вона, водночас, має бути сумісною з Рамкою кваліфікацій Європейського простору вищої освіти і Європейською рамкою кваліфікацій для навчання впродовж життя. З нашою участю таку рамку розроблено і в листопаді 2011 року її затвердив уряд. Вважаю це великим реформаторським кроком і основою для забезпечення якісної освіти.

— Питанню автономії вищих навчальних закладів відведено левову частку в дискусіях, у пресі. Чи достатньо цієї автономії в урядовому законопроекті?

— На мій погляд, абсолютна істина в тому, що вищий навчальний заклад має бути максимально автономним. Але автономія навіть в Європі розглядається в парі з відповідальністю. В 2001 році в рамках Болонського процесу утворилась Європейська асоціація університетів. У складі цієї потужної організації — понад 800 провідних університетів. Так ось, з самого початку вони домовились, що автономію треба розглядати тільки в парі з відповідальністю — перед суспільством, громадянами.

Крім того, в 2007 році в рамках цієї асоціації домовлено, що автономія має реалізовуватися в чотирьох іпостасях: академічній, адміністративній, кадровій і фінансовій. Зазначу, що всі ці аспекти відображені в урядовому законопроекті.

Інша річ, чи має ця автономія, як дехто вимагає, бути абсолютною — аж до повної безвідповідальності. Адже ми вже переживали щось схоже, безпрецедентно відкривши за 20 років незалежності дві сотні нових вишів різного ґатунку. Багато тих, хто говорить про європейський підхід до автономії, не формулює, а які ж противаги при цьому у формі відповідальності стосовно гарантування якості вищої освіти.

Є ще одна обставина: ми не можемо відкинути свої національні історичні традиції. Гадаю, цього й не треба робити. У світі склалися два підходи. У частині країн, скажімо, США, Сполученому Королівстві, Бельгії, Нідерландах історично університети народжувалися, формувалися здебільшого незалежно від держави. Була й друга лінія розвитку, коли держави опікувалися цими прогресивними суспільними утвореннями, починаючи від їх заснування королями (Польща), імператорами (Росія)… При цьому намагалися, з одного боку, допомогти, а, з іншого — простежити, аби університети нормально розвивались і відповідали своєму призначенню. Це, наприклад, Франція, Німеччина, де дуже сильний вплив і контроль держави. Причому університети користуються широкою автономією, але повністю вплив держави не усувається.

До речі, ця міра залежності чи незалежності від держави визначається тією моделлю, яка прийнята в країні — чи університет дає власний диплом і повністю відповідає за нього, чи це диплом загальнодержавного зразка.

Держава, маючи відповідальність перед громадянами, прагне, аби кожен навчальний заклад працював на належному рівні. І це сумісно з нашими історичними традиціями — у нас так склалося, що університети розвивалися під державним патронатом, і одразу переробити це, одномоментно «змавпувати» щось на кшталт американського ми не можемо. Тому в законопроекті пропонується еволюційний підхід поступового розширення автономії в міру здатності її опанувати.

Про вступ і фінансування

— В урядовому законопроекті прописано трикомпонентну систему вступу до вишів: за результатами зовнішнього незалежного оцінювання з урахуванням середнього бала атестата і бала навчального закладу. Чи оптимальна така модель?

— На моє переконання, місце ЗНО не в законі «Про вищу освіту», а в законі «Про загальну середню освіту». Вважаю, зовнішнє оцінювання має функцію всеохоплюючого моніторингу рівня підготовки в загальноосвітніх школах. А вищому навчальному закладу треба лише дати право скористатися результатами. Так роблять, наприклад, в Англії. Але, враховуючи певний суспільний настрій, вважаю, що на цьому етапі воно достатньо прописано в законопроекті.

Списи ламаються і навколо середнього бала атестата. Можна навести аргументи як «за», так і «проти». Я — «за».

Вважаю, що автономному університету треба надати право самому виставляти критерії, за якими відбирати абітурієнтів. Нормальний автономний університет, до речі, дбає про свій рейтинг, університетську репутацію, тому абикого набирати не буде. І право визначати певні критерії, щоб відібрати найталановитіших студентів — невід’ємне. Тому думаю, що на сьогодні можна погодитися з тим, що прописано в законопроекті, і бал вищого навчального закладу, на мій погляд, повинен бути. Ми ж, надаючи автономію університету, налаштовані довіряти йому. Чи не так?

Я можу навести безліч неоднозначних прикладів. Одне і те саме, скажімо, у США і в Україні трактується по-різному. Провідний університет США вимагає від абітурієнта рекомендацію від третьої сторони, часто не одну. Це вважається серйозним документом для визначення, брати цього абітурієнта чи ні. У нас, якщо хтось приніс лист підтримки, це називається «лобіюванням» і «втручанням». Тому справа не в тому, буде бал вишу чи не буде, а в тому, щоб вибудувати систему, за якої університет прагнув, якщо хочете, був змушений відібрати найкращих.

— Фінансування вищої школи — це також актуальне питання. Зокрема, постійно чуємо думку, нібито воно недостатнє…

— Те, що вища школа дещо «заплутана» обмеженнями в фінансуванні, треба усувати. І в законопроекті це якраз передбачено. Можливо, не всі знають, що Україна серед країн, які спрямовують найбільші в світі відсотки ВВП на вищу освіту, — 2,6. Єдина країна з провідних — це США — витрачає трохи більше — 2,7 %. Всі інші — не більше. Євросоюз — близько 1,5 %. А нам цих грошей не вистачає. Тому тут питання в їх ефективному використанні.

У грудні ми з першим заступником міністра Євгеном Сулімою були у Великій Британії. До речі, це перша країна в Європі за університетським потенціалом. Там вирішили переорієнтувати фінансування університетів — дають гроші на студента. І він при зарахуванні «приносить» туди гроші. Але не просто дають, а у формі довгострокової, безвідсоткової та відтермінованої позики. Студент, закінчивши навчання, мусить починати розраховуватися. Тож усі починають серйозно розмірковувати, до якого закладу і за якою спеціальністю вступати та на якому рівні вчитися, чи отримають вони роботу за фахом та з належною оплатою і взагалі — чи здатні опанувати фах. У нас по-іншому: часто, крім безтурботного опанування байдуже якого фаху, наступне освоєння другої і навіть третьої вищої освіти поспіль.

Моделі фінансування — це теж предмет дискусій. Але зрозуміло одне: ми повинні працювати ефективно, до цього і уряд нас закликає. Маємо, як говорила на форумі в Давосі канцлер ФРН Ангела Меркель, робити висновки з тих криз, які переживаємо. Треба організовувати щось і діяти так, щоб кожна копійка в нашій небагатій країні використовувалася ефективно, з максимальним результатом. Вища школа — не виняток.

Цей закон справді наближає нас до Європи

— Чи розв’язує ці виклики урядовий законопроект?

— Так, значною мірою. Але наголошую — ані цей, ані будь-який альтернативний проект нині не може вирішити усі, без винятку, проблемні питання. Звичайно, ми дамо уточнюючі пропозиції робочій групі, зокрема щодо Бюджетного кодексу. Однак вони є саме уточнюючими, а не концептуально іншими.

Над цим законопроектом працювало чимало юристів, зокрема з Національного університету «Харківська юридична академія імені Ярослава Мудрого». Вони стверджують: якщо записати норму про те, що закон не може змінюватися іншими законами, то це буде гарантією захищеності. Але для підстрахування можна внести зміни до Бюджетного кодексу, інші закони в перехідних положеннях.

Є ще одне дискусійне питання, але воно не може бути гальмом для ухвалення закону. Для поліпшення мобільності студентів потрібно ввести кредитну трансферно-накопичувальну систему залікових одиниць для обліку студентського навантаження. Є дискусія, чи прописувати цю систему в законі, чи ні. Нині вирішено, що її можна запровадити підзаконним актом. Додаток до диплома європейського зразка також знайшов своє відображення в урядовому законопроекті. Передбачено в ньому (може бути підсилене в підзаконних актах) і створення системи забезпечення якості вищої освіти. Загалом, проект опрацьовано з огляду на основні інструменти Болонського процесу.

— Як відомо, проект схвалений Всеукраїнським з’їздом працівників освіти. Його підтримала і Спілка ректорів ВНЗ України. НАПН, я так розумію, також його підтримує…

— У цілому підтримуючи законопроект, не хотів би виступати беззаперечним його апологетом. Звичайно, в ньому є речі, що потребують уточнень. Але це можна значною мірою зробити під час другого читання. Певні неоднозначні моменти ми ще роками будемо обговорювати. Найбільш оптимальним мені здається такий крок: урядовий законопроект приймають у першому читанні. Потім він максимально уточнюється, можливо слушними положеннями з альтернативних законопроектів, іншими пропозиціями, які розгляне і прийме Верховна Рада. Але якщо тепер зупинитися, то руху до євроінтеграції не буде. Закон очікують і вищі навчальні заклади. Це нещодавно підтвердила Рада ректорів київського регіону на засіданні в Національному технічному університеті України «Київський політехнічний інститут».

Я міг би назвати деякі питання, (наприклад, щодо підготовки фахівців короткого циклу — молодших спеціалістів), але на цьому етапі недоцільно на них зациклюватися. Не можна гальмувати закон лише тому, що є дискусійні питання концептуального плану, на які ще не знайдено відповіді. Можна витратити кілька років праці, але не вирішити їх усі швидко і однозначно. Цей закон справді наближає нас до Європи. Думаю, його треба ухвалювати і переходити до вирішення інших проблем, які цим законом ще не розв’язані.

Спілкувався Дмитро ШУЛІКІН, «Освіта України»