В Університеті «Україна» привітали вступників 2016 року

Усього до Університету «Україна», його базової структури в Києві та територіально-відокремлених структурних підрозділів у регіонах України, вступило 5500 осіб.


Традиційна, уже вісімнадцята церемонія Посвяти першокурсників у студенти відбулася 31 серпня 2016 року в університеті на Площі Знань із дотриманням усіх ритуалів: виконання гімну, підняття прапорів, запалення символічного вогню Знань, ушанування пам’яті видатних українців та Героїв Небесної Сотні і воїнів, полеглих в АТО, привітання президента Університету «Україна» Петра Таланчука, виголошення наказу про зарахування, вручення символічних атрибутів студентства – студентського квитка, ключа Знань, залікової книжки – першокурсникам, прийняття клятви першокурсника.

На святі зібралися першокурсники, вступники на старші курси, вступники на програми навчання з подвійного диплома, вступники на програми навчання за ваучерами, а також їхні батьки та друзі.

Доброзичливу атмосферу урочистостей створили професорсько-викладацький склад, студенти та працівники університету. Концертна програма додала дійству відчуття свята.

Родзинками заходу стали промова військового капелана Збройних сил України Костянтина Холодного, а також виступ славних друзів колективу Університету «Україна» – гурту бандуристів «Шпилясті кобзарі».

Найбільшу увагу учасників заходу викликало традиційне, по-батьківськи настановче, патріотичне, актуальне напутнє слово Петра ТАЛАНЧУКА, президента Університету «Україна», доктора технічних наук, професора:

– Дорогі наші вступники!

Шановні гості нашого свята, батьки, студенти, колеги!

Нині ми вітаємо нове поповнення – наших студентів, – тих, які вступили щойно, і тих, хто прийшов до нас навчатися на старші курси з інших вузів.

Ми вітаємо вас на порозі студентського життя в новій університетській родині, вітаємо у дуже визначальний, хоч і непростий для нашої країни час.

Посвята у студенти відбувається нині ювілейного року: наша країна щойно відзначила 25-ту річницю незалежності. Це рік, коли у свідоме життя вступає уже друге покоління незалежної України. А в Університеті «Україна» це 18-та традиційна церемонія віншування молоді, котра прагне докласти свої духовні та інтелектуальні зусилля, щоб розбудувати міцну і сильну державу Україна.

Я не стану сьогодні розповідати Вам про Університет «Україна», його здобутки та про його чудових студентів, викладачів і науковців. Про це все дуже гарно Вам розповіли і ще будуть розповідати наші чудові ведучі Юлія та Іван.

Я ж хочу висловити своє ставлення до того, що у всіх нас сьогодні болить.

Україна знаходиться у стані війни з Московією. І тому обійти мовчанкою цю ситуацію неможливо. Людство у своїй еволюції не дуже змінилося, або правильніше сказати, зовсім не змінилося в кращу сторону після завершення еволюції homo sapiens (це сталося приблизно 40 тис. років тому) у сучасну людину. І доки на планеті існує бодай один не лише авторитарний, а просто безвідповідальний режим, що смертельно вороже ставиться до цінностей гуманізму, стратегії прогресивного розвитку, горизонтальних зв’язків між народами та довіри, – організовані вбивства собі подібних виключити неможливо. І тому місце їм на смітнику історії, і дуже бажано, щоб вони були, по змозі, там – за ґратами.

А поки в Україні йде війна, і триватиме вона доти, доки поруч з нами буде існувати психічно нестабільний сусід із безпідставними місіонерськими амбіціями. Нажаль, наші керманичі, абсолютно однакові у своїй стратегічній немочі, цього вчасно не зрозуміли, а в результаті українці взагалі виявилися не готовими до війни. Навряд чи можна погодитися з думкою окремих експертів, які стверджують, що це непогано нас характеризує. Можливо, що це так, а, можливо, і не так. Але через два з половиною роки після початку війни варто зрозуміти , що ординська московська загроза нависла над нами, мов та чорна хмара, надовго. І ці ядовиті краплі, якими вона проливається на українську землю, будуть ще довго струювати наше життя. Нам доведеться певний час, можливо навіть довгий, із цим жити. Ніякий Захід, ніяка Америка нас не врятують, у них своїх проблем не бракує.

Ми є самі. Нашими союзниками є тільки наші предки, які самовіддано боролися за свободу, і наша відвертість перед самими собою при оцінюванні реальної ситуації, у якій ми опинилися.

У контексті сказаного дивним виявляється діяльність держави, вірніше її абсолютна байдужість до формування атмосфери внутрішнього спротиву українців московській агресії. У суспільстві розлито заспокійливий єлей – буцім-то все уладнається само собою.

Перші результати ординської московської агресії – анексія Криму й окупація значної частини Донбасу сформувала у певної частини громадян думку, що Україна приречена. Для багатьох із них постало питання – де жити, а відтак – питання важкого вибору Батьківщини. Цьому нічого ефективного ми не протиставили.

Так, відсутня належна пропагандистсько-роз’яснювальна і державницько-ідеологічна робота серед дорослого населення, не розроблена, а відтак не ведеться системна виховна робота громадян, особливо молоді й юнацтва. Сказане можна проілюструвати цілою низкою прикладів.

Нас захищають герої. Але герой і святенник – різні поняття. Він може ризикувати своїм життям заради нас – і водночас займатися дрібним (а подекуди не таким уже й дрібним) мародерством, «кошмарити» місцеве населення, грабувати і ґвалтувати його.

Першими на захист Вітчизни стали добровільні загони, що прямо з Майдану пішли на фронт. Багато вояків із цих батальйонів буквально в перші дні боїв поклали свої голови за те, щоб ми сьогодні мали вільне життя і раділи йому в усіх його проявах. Але до цих справжніх патріотів налипло й чимало різних авантюристів, злодюг, бандитів. Хай їх не багато, але вони є, і їх породило наше суспільство. Сказане підтверджують останні судові процеси щодо окремих бійців батальйону «Торнадо».

Або ж спробуйте спрогнозувати психологічну готовність населення до того, що під час війни наступає: убивства мирних жителів, руйнування житла; бомбардування, у тому числі, і великих міст; харчі, побутові товари за картками; конфіскація автівок на потреби фронту та інші обмеження і незручності. Чи готові ми до цього в разі виникнення такої ситуації?.. Важко сказати!

А як можна оцінити інтелектуальний рівень і рівень патріотизму громадян взагалі і рівень патріотизму українських спортсменів зокрема, коли певна частина із них, виявивши повну безпринципність, продалися в інші країни і тепер відстоюють спортивну честь Росії, Азербайджану, Туреччини та ін. Як на мене, навіть захланність спортивної національної бази, занепад кадрового потенціалу українського спорту не може бути виправданням таким діям. Більше того, спокусу переїзду до Росії окремих спортсменів не стримує навіть чинник війни з Росією.

Зрештою, про що говорити, якщо прибічники підходу «спортвнєполітікі» повсюдно намагаються демонструвати навіть ті спортсмени, які поки що представляють Україну. Так тенісисти, представник гімнастів, фехтувальниці на шаблях «потішили» інтернет-спільноту дружніми спільними фото з російськими друзями, які пропагандистські ЗМІ сусідньої держави вдало використали з коментарем: «Вот такімі должни бить атнашенія України і Рассії»… Ще далі пішли легкоатлети, які на шляху до Ріо дали сльозливі інтерв’ю телеканалу «Россия». Лейтмотив – як же шкода, що друзів-росіян несправедливо дискваліфікували через допінг: «Ми панімаєм, что ета політіка», –сказала бігунка Єлизавета Бризгіна…

Думаю, що багато хто погодиться зі мною, що з таким духом олімпійська збірна України нічого іншого, окрім ганебного провалу, принести не могла. Як і ніхто із урядовців, винних у такому провалі, ніякого покарання теж не понесе. І відставки міністра молоді і спорту не буде, не переймайтеся. Ми не Європа. Газові афери, офшори – це вам не футбол, ну й що! А нічого! Обняти й плакати!

Або ж, хіба можна бути байдужим до того, що в атмосфері постійного очікування повномасштабного вторгнення московської орди в Україну, російська мова – мова агресора – все більше й більше розширює сфери свого побутування. Згадайте святкові концерти до 25-ої річниці незалежності, зокрема, концерт «Від «А» до «Я» на Інтері. Вони проводилися, як у кращі часи процвітання СРСР у Кремлівському палаці – російська мова панувала. А цей жалюгідний прийом обнаціоналювання шовіністичного продукту, коли один ведучий концерту розмовляє російською, а другий – українською, суті не міняє: шовіністичне мурло московитів навіть через звабливе українське сало, немов те шило, вилізло назовні.

Що ж все-таки треба зробити, аби до нас, як би це м’якше сказати, толерантних українців дійшло, що допоки ми не обнулимо всі наші стосунки з Московією, ця орда не дасть нам жити. Без України у них немає майбутнього. Із часом можуть відновитися тільки економічні відносини, але на основі рівноправного взаємного урахування національних інтересів.

У внутрішньодержавному житті, в українському суспільстві є протиприродним, щоб частина з 17% росіян диктувала свою волю 80% українцям. Думаю, що і це співвідношення також є брехнею не на користь українців, бо цей відсоток росіян в Україні значно менший. Якби ми сферу побутування російської мови привели у відповідність з Конституцією України, то число російськомовних громадян різко упало б, і тоді «гуманісту» Путіну не було б кого захищати, бо не було б «русскоязичного населєнія». Ну, і як би він міг попхатися у Крим, чи на Донбас, якби тамтешнє населення розмовляло українською, а не «всеобщедоступною».

Невже російськомовним українцям треба пройти дорогою мук журналіста Афанасьєва, який після його визволення із ординської буцигарні, відмовився від російської мови як такої, якою розмовляє лютий ворог його Батьківщини, садисти в образі силовиків і прочая нечисть фальшивого «Русскаго міра».

Давайте вже дорослішати!

Усе сказане вкупі підводить нас до фундаментального висновку: гратися у війну не можна, треба або перемагати, або з ганьбою терпіти поразку. І якщо наш сусід-агресор не припинить ескалацію конфлікту, то за такої ситуації це значить наступне: у разі глобального конфлікту ординці можуть зібрати 12-ти мільйонну армію, українці – 4-х мільйонну, співвідношення 3:1 не на нашу користь. І щоб перемогти, кожен наш вояк повинен знищити мінімум чотирьох московитів, інакше він не має права на загибель. І загалом, як ми вже переконалися, – герої не вмирають. А чотири вороги тому, що хтось же повинен ще й зачистку території зробити, перепрошую за чорний гумор...

А щоб цього досягти, наші вояки і військові підрозділи повинні мати найсучаснішу зброю і вміти нею віртуозно користуватися. Для виконання цього завдання повинні бути мобілізовані всі ресурси українства як внутрішні, так і зовнішні. І для цього зовсім не обов’язково розповідати про наші нові види зброї і повідомляти всьому світові адреси місць, де це робиться, як це введено у практику роботи нашого доблесного телебачення.

Якщо ми виконаємо поставлене завдання, у нас з′являться справжні союзники, та й ординці збавлять свій нахабний запал захапати Україну. Але для цього українцям необхідно об'єднатися, відкинувши на смітник всі дурниці, які цьому заважають: мову агресора, його фальшиву псевдокультуру, «Руський мір» разом із його месіанством, єзуїтські гасла на кшталт «Спортвнєполітікі» та інші атрибути онкологічного шовінізму. І звичайно ж, створити надпотужну економіку. Світ поважає багатих і сильних. Крім того, ми народжені вільними.

Саме у світлі означених проблем ми будемо вибудовувати навчально-виховний процес в Університеті «Україна» і готувати високопрофесійні і патріотичні кадри для майбутньої успішної України.

Я дуже не хотів би, аби у Вас, шановні колеги, склалося після мого виступу враження, що це був майстер-клас із якогось нестримного самоїдства.

Це не так. Я є невиправний оптиміст, і вірю у наше щасливе прийдешнє.

Погодьтеся, що загибель у зоні АТО поблизу Дебальцевого всесвітньо відомого співака з Паризької національної опери, волонтера, учасника бойових дій Василя Сліпака сколихнула весь світ. І якщо такий цвіт нації, попри закордонне благополуччя та добробут, іде зі сцени на поле бою воювати за Україну, то, мабуть, ця Україна того варта!

Так само перемога української співачки Джамали на Євробаченні 2016 – це перемога представниці кримських татар, котрі донині піддаються системному геноциду і репресіям з боку Росії. Ця перемога продемонструвала симпатії масового глядача Європи щодо України. Європейці підтримали смислову пісню-плач, пісню-протест, голос знедоленого народу, а не попсовий розважальний хіт.

Україну ніхто і ніколи не здолає, якщо вона відродить козацький дух.

До отаких високих духовних досягнень, котрі переконливо ілюструють усьому світові, що Україна – це європейська держава, належить і наш Університет «Україна».

І тому, дорогі наші студенти, ми дуже вдячні Вам, що ви обрали для свого навчання і зростання саме наш університет. Ви зробили добрий вибір.

Дорогі батьки наших студентів! Ми дуже вдячні Вам за інвестиції, вкладені у навчання ваших дітей. Вони допоможуть Університетові «Україна» у подальшому розвиткові і становленні.

Хай нам щастить усім на спільній дорозі! Слава Україні! Дякую за увагу!

Ніна Головченко
Фото: Костянтин Зозуля,
студентський Медіа-центр Університету «Україна»;
Тетяна Кисла,
Перша Національна школа телебачення


Фото:

 



Поділіться з друзями:   

Останні новини


Новини партнерів:

загрузка...
Loading...