Випускник Університету «Україна» допомагає вимушеним переселенцям у Краматорську

Ще більше людей залишається в зоні бойових дій. І тим, і іншим потрібна допомога. І вони її отримують. Сотні, тисячі небайдужих людей допомагають знедоленим мешканцям Донбасу: і вимушеним переселенцям, і тим, хто живе на території проведення бойових дій. Ці сміливі та небайдужі люди – волонтери. Цю шляхетну справу вони роблять  не для слави чи піару. Проте,  країна повинна знати своїх героїв.

Отож, знайомтеся – Олександр ПЕТРОВ, один із координаторів Краматорського центру допомоги вимушеним переміщеним особам.

Олександр Петров – випускник Горлівського регіонального інституту Університету «Україна» (спеціальність «Правознавство»). Власне, волонтерство Олександр опанував ще під час навчання. Також він провадив активну громадську діяльність у Горлівці Донецької області ? Сашко є одним із організаторів молодіжного парламенту в цьому місті. Проте бойові дії на Донбасі змусили Олександра виїхати з Горлівки та зосередити свою увагу на долях переселенців і тих людей, що й досі живуть на окупованих територіях. Про волонтерську діяльність, Донбас і Україну говоримо з Олександром ПЕТРОВИМ.

Олександре, як доля звела Вас з Університетом «Україна»?

Один із моїх найкращих друзів – випускник нашого університету Олександр Абдулаєв. 2008 року його рідні, які були знайомі з моїми батьками, розповіли, що є такий інститут (на той час – філія). Я маю інвалідність. Це зараз я розумію, що я людина без обмежених можливостей, а тоді – 2008 року – у мене дуже гостро стояло питання про те, що робити з моїм навчанням і життям після закінчення школи. Тоді мій товариш і розповів про Університет «Україна», де я б мав безбар’єрні можливості для отримання вищої освіти. Так я став студентом Горлівського регіонального інституту Університету «Україна».

Які враження у Вас залишилися після навчання?

Був кумедний випадок на першому курсі. Бабуся мене спитала, чи подобається мені вчитися, а я їй відповів: «Як може подобатися, коли тебе «напрягають»? (сміється – прим. С.П.). Зараз, коли я провчився шість років в Університеті, з упевненістю скажу: я здобув хорошу юридичну освіту, я юрист-спеціаліст. Це для мене дуже важливо, тому що був певний час, коли я запитував себе: як будувати своє життя як людині з інвалідністю? Зараз я навіть забуваю, що вона у мене є! В Університеті «Україна» виявилася і сформувалася одна з найяскравіших сторін мого характеру – риси лідера, зокрема – громадського лідера. Я на собі відчув, що таке інклюзивна освіта, що таке безбар’єрне середовище. Одним із напрямків моєї роботи є саме сприяння впровадженню інклюзії на всіх її рівнях у нашій країні.

Як склалася Ваша доля після закінчення Університету?

Я 5 років навчався в Горлівському регіональному інституті до ступеня бакалавра, диплом спеціаліста я отримав уже в Київській базовій структурі Університету «Україна». Ще коли я вчився на 5 курсі в Горлівському регіональному інституті, мені було запропоновано вести три дисципліни – «Документознавство», «Архівознавство» та «Організація роботи з документами». Тобто – я отримав першу викладацьку практику там, де навчався. Потім, закінчивши інститут, я влаштувався на роботу в Горлівський центр туризму, краєзнавства та екскурсій та вів там, скажімо так, все те, чому я навчився в Університеті і з чим досі не можу розлучитися. Одразу після закінчення університету я почав навчати дітей туризму та скаутингу, і перша група моїх учнів поїхала у збір-похід «Козацькими шляхами» 2014 року у травні місяці. Не дивлячись на те, що вже тоді почала формуватися «процвітаюча» (іронічно сміється – прим. С.П.) молода «республіка ДНР». Зараз я також збираюся в похід «Козацькими шляхами» 2015, але вже везу дітей-переселенців. У моїй групі – 15 дітей віком від 10 до 16 років.

Олександре, розкажіть, будь ласка, як змінилося Ваше життя після початку бойових дій на Донбасі?

Взагалі, свою проукраїнську позицію я ніколи і ні від кого не приховував, хоча, можливо, деколи і варто було б, але моя гаряча молода кров говорила: «Усе буде добре! Ми переможемо!» Ще залишаючись у Горлівці, я не приховував, що жодним своїм органом, жодною своєю клітинкою не підтримую так звану «ДНР». Коли ми збиралися з друзями, я палко заперечував: «Навіщо це потрібно?» Деякі казали, що я – зомбований «майданівець», все – за класикою жанру. Але в тому селищі, де я проживав, почалися регулярні обстріли. Наша армія намагалася його звільнити і врешті-решт звільнила – терористи втекли. Здавалося, все закінчилося, потроху з’явився зв’язок із зовнішнім світом, я почав зв’язуватися зі своїми друзями-волонтерами, які працюють для людей і армії, але терористи знову почали атаки на моє селище, і довелося виїхати, рятуватися від обстрілів. Та й добре, що я виїхав, оскільки тепер я можу волонтерити, допомагати людям, які все ж залишаються в зоні бойових дій.

Що підштовхнуло Вас до волонтерської діяльності?

По-перше, усе це почалося з моменту мого вступу до Університету. Ще зі шкільних років я був дуже активним, відвідував різні гуртки. Починаючи з 2008 року, коли в моєму житті почалися кардинальні зміни, коли я зустрівся з Оксаною Едуардівною Рудь-Медведєвою, якої вже, на жаль, немає з нами, моє життя почало змінюватися на краще. Насамперед, я на собі відчув, що таке волонтерська підтримка. Одним із принципів діяльності самоврядування Горлівського регіонального інституту було: саморозвиток та самореалізація через допомогу іншим. Спочатку допомогли мені, потім я зрозумів, що теж можу допомагати.

Потім, коли я почав допомагати іншим, – я почав розвиватися. Масштаби, ефективність та обсяги моєї допомоги іншим ставали більшими, а відтак – почав допомагати більшій кількості людей. Не буду приховувати – спочатку був спортивний інтерес, подеколи адреналін: наскільки мене вистачить, де у мене є межа. Але, дякувати Богу, цієї межі у мене навіть зараз немає.

Олександре, розкажіть більше про Вашу волонтерську діяльність: кому Ви допомагаєте, хто допомагає у роботі Вам?

На даний час у нас створено громадську організацію «Країна вільних людей», яка працює за кількома напрямами. Перший – допомога вимушеним переміщеним особам. Для цього у нас в містах Краматорськ та Львів створено центри допомоги вимушеним переміщеним особам. Спершу було створено центр у Краматорську – відразу після звільнення цього міста українською армією. Із серпня місяця донині центр допоміг близько 40 тис. вимушеним переселенцям. Допомога надається у найрізноманітніших видах. Це і гуманітарна допомога – продукти харчування, речі, предмети побуту, меблі і т. д., це і юридична допомога, психологічні консультації, це робота психологів з дітьми, це сприяння у працевлаштуванні та пошуку підходящого житла, розселенні.

Другий напрям – компактні поселення. У нас створено такі поселення у Краматорську та Львові. Компактне поселення на 70 місць, де на даний час проживають 58 осіб (жінки та діти – 37 дітей). Переважно у нас під опікою багатодітні жінки.

Ще одним видом діяльності є евакуація людей з місць проведення активних бойових дій, але тільки з української сторони. Ми їздимо по самій «бровці», ми бачимо позиції терористів без біноклів, але тільки з української сторони. І також ми надаємо гуманітарну допомогу на територіях, де ведуться бойові дії. Допомагають нам як українські, так і міжнародні організації та волонтерські об’єднання, такі як «Донбас-SOS», «Восток-SOS», «Крим-SOS», «Кожен може», «Волонтерська сотня», «Станція «Харків». З міжнародних організацій хочу відмітити Управління вищого комісаріату ООН, «Save the Children».

Загалом, уся наша волонтерська діяльність пов’язана зі співпрацею та координацією спільних дій наших волонтерських організацій. Я сподіваюся, що така координація волонтерів буде прикладом для всіх наших депутатів, які в даний момент намагаються щось робити, головне, щоб не нашкодили нашій країні.

Олександре, розкажіть про найцікавіший чи найбільш зворушливий (на Ваш вибір) випадок, який трапився у Вашій волонтерській діяльності.

Скажу так. Інтенсивна та активна волонтерська діяльність почалася з часів початку активних бойових дій на території Україні, але ми сподіваємося, що вони скоро скінчаться, усі ми цього чекаємо, і потреба в такій діяльності зникне.

Не можу виділити одного випадку, тому що кожна наша поїздка в зону АТО по своєму дуже важлива. Коли ми (та і не тільки ми) займалися евакуацією людей з міста Дебальцеве, хтось казав – ось, це було найбільше… Ні, до Дебальцевого теж було багато чого – їздили під Донецький аеропорт і надавали гуманітарну допомогу людям, які там залишилися. Виділити найяскравіший випадок я не можу – вони всі важливі. На кожному нашому виїзді, не лише під час перемир’я (ну, як перемир’я – ви його називаєте перемир’я, але – ми сьогодні приїхали з Опитного – це за кілометр від Донецького аеропорту, ми чули це «перемир’я», яке нічим не відрізняється від активних бойових дій, хіба що інтенсивність менша). Під час кожної поїздки ми потрапляємо під обстріл – є розбиті машини, авто з розбитим лобовим склом. Тут немає героїзму, просто є усвідомлення того, що ти там, де можеш чимось допомогти. І все. Таких, хто хоче показати себе у Фейсбуці героями та збирати захоплені лайки і коментарі, на щастя, мало. Бо, насправді, там багато сліз, крові. Там люди стоять просто неба і рукою показують на свої зруйновані будинки. І ти розумієш, що держава не може цим людям допомогти, тому що нічим. І ми не можемо, бо самі – переміщені особи. До центру їхати вони не хочуть і залишаються просто неба. Єдине, чим можемо допомогти – завезти їм трохи їжі, що і робимо. Комусь можемо допомогти більше – допомагаємо, чим можемо.

Сподіваємося, що держава вибереться з кризи і буде допомагати більше, але всі ми розуміємо, що нам дуже потрібна міжнародна підтримка. І чим більшим буде розголос у світі про наші проблеми, тим краще.

Хочу закликати Європу не зменшувати санкції щодо Російської федерації, ОБСЄ прошу пильніше стежити за перемир’ям. Війна триває, вона не закінчилася. Пропоную всім зняти рожеві окуляри і не розслаблятися, працювати далі, якщо бажаєте докласти зусиль до оборони чи розвитку нашої держави.

Якими, на Вашу думку, є причини того, що на Донбасі зараз іде війна?

Причин дуже багато. З одного боку – можна звинувачувати людей на Донбасі: ось, не бачать наперед, не усвідомлювали, що їх обдурюють та обводять навколо пальця. З іншого боку, їх тривалий час «накручували», що «Донбас годує Україну». Разом із тим, я не бачив кроків від держави, контр-пропаганди у відповідь. Коли мені нав’язують, що «Донбас годує всю країну», то я буду про це думати, тому що більше ніхто нічого не говорить. А коли стали відповідати на пропаганду – було вже занадто пізно. На даний момент кількість прихильників «ДНР» і «ЛНР» стрімко впала. Чому? Тому що люди просто вмирають з голоду, як у 30-х роках, і скоро зникнуть всі джерела існування. Тому, у будь-якому випадку, люди, навіть ті, хто голосував «за», розуміють, що це, можливо, зовсім не те, чого вони хотіли. Звичайно, що ті, хто під «препаратами» стоять зі зброєю – вони всі постануть перед справедливим судом, але я б не став на сто відсотків звинувачувати людей на Донбасі, тому що, поки одна сторона «пудрила їм мізки», інша навіть не намагалася їх «вилікувати»…

Олександре, як, на Вашу думку, можна успішно розв’язати наявні проблеми і повернути мир?

По-перше, треба розібратися з тим, що коїться у нас в державі. Для мене це – війна. Як для людини, яка постійно «катається» територією цієї війни з нашою колись «братньою», як виявилося, в лапках, Росією. Треба усвідомити нашим керманичам, що у нас ВІЙНА, проте за всіма чинними законами – АТО... Не буду багато розповідати, але є непоодинокі випадки незрозумілих наказів, і через те складається враження, що ніхто цю війну припиняти не збирається. А від того – наступне враження, що на війні лише наживаються і наживаються. Люди-то це бачать.

Але честь і хвала тим нашим хлопцям, які продовжують, слава Богу, стояти на фронті – стояти на почуттях патріотизму та ентузіазму! Я сподіваюся, що у наших правителів вистачить мудрості для прийняття чіткого рішення – ми будемо воювати та відстоювати країну, чи й далі будемо займатися незрозуміло чим.

Щодо «повернути мир». Як людина, що проживає на українському, звільненому Донбасі, я бачу тільки одне – наш уряд веде якусь незрозумілу політику. У мене немає однозначної думки, що я їм потрібен там. З одного боку – захищають, але нічого не роблять для цього. Залишають хлопців на передовій без зброї та наказів стріляти у відповідь, коли потрібно, без наказів наступати, коли потрібно, щоб звільнити більше територій. Тому я сподіваюся, що у нас вистачить мудрості вирвати, вибороти перемогу, пережити все це і розвивати нашу країну далі.

На жаль, у нас продовжує процвітати корупція. Я тут бачу лише один вихід – не давати! Як тільки люди перестануть давати хабарі, то чиновники та інші «офісні фахівці» перестануть їх брати. Коли люди кричать «Корупція!», а потім – ідуть і вирішують справи за допомогою «шоколадки» чи 100 гривень… Люди! Перестаньте давати і – перестануть брати!

Переважна більшість цих питань загалом риторичні… Будемо чекати, сподіватися. Будемо працювати, допомагати, воювати і розвивати нашу країну далі.

Щоб Ви побажали всім українцям?

Наснаги, терпіння, сил для того, щоб виборювати, відстоювати нашу Україну та виборювати справжню її незалежність – незалежність від усіх, і розвиватися у тому напрямку, який обирає народ. Бажаю не розслаблятися і активно робити свою шляхетну патріотичну справу до перемоги!.

Про що Ви мрієте, на що сподіваєтеся?

Я сподіваюся на те, що здійсняться мої плани, що я встигну на потяг зі своїми дітьми та відвідаю збір-похід «Козацькими шляхами», який відбудеться з 30 квітня по 4 травня 2015 року поблизу села Виграїв Корсунь-Шевченківського району Черкаської області. Сподіваюся, що я приїду з походу і наступного дня поїду до найкращого друга під Маріуполь і повезу йому гуманітарну допомогу, потім знову поїдемо в Опитне, повеземо гуманітарну допомогу мирним мешканцям. Дуже хочу, щоб у мене вистачило сил і на особистісний розвиток, і на допомогу тим, хто цього потребує, буду волонтерити, працювати з дітьми. Сподіваюся жити по-справжньому, жити, зціпивши зуби і вириваючи перемогу крок за кроком.

Світлана ПАТРА,

журналіст Імідж-центру Університету «Україна»

Фото: