Безбар’єрність - один із принципів діяльності Університету «Україна»

За останні кілька років в Україні тему безбар’єрності обговорювали всі, хто певним чином дотичний до проблем людей з інвалідністю.


Справді, питання доступності архітектурної, побутової, а також – доступності у свідомості громадян – є нині дуже актуальним. Особливо – після революційних подій 2013-2014 року та їх продовження в російсько-українській війні, що й досі призводить до втрати здоров’я як військовими, так і цивільними громадянами України. Тож яка ситуація з безбар’єрністю в Україні? Загалом – невтішна. Проблем дійсно багато, і їх треба вирішувати.

Але є й позитивні приклади, про які варто говорити.

Про безбар’єрність як принцип діяльності Університету «Україна»

Відкритий міжнародний університет розвитку людини «Україна» було засновано 1998 року, і вже з перших днів діяльності цей ВНЗ заявив про себе як про інтегрований навчальний заклад, де освіту можуть здобути всі бажаючі, незалежно від стану здоров’я зокрема. Базова структура університету розташована в Києві. І саме на головну споруду Університету «Україна» варто звернути увагу, адже усі три навчальні корпуси мають просто таки чудову доступність для людей з інвалідністю.

На воротах закладу розташовано маячок, що за допомогою звукового сигналу допомагає людям з вадами зору знайти вхід до будівлі. На усіх входах/виходах в університеті є пандуси, у більшості приміщень Університету немає порогів. Також усі три корпуси обладнано внутрішніми переходами між будівлями. Це дуже зручно, оскільки, погодьтеся, пересуватися на візку чи за допомогою милиць у холодну пору року досить таки тяжко, особливо – якщо йде сніг чи сильний дощ. Кожен із 3-х 8-ми поверховий корпус обладнано двама ліфтами. Ліфти в Університету «Україна» широкі та зручні. Під час поїздки ліфтом пасажира супроводжує «голос ліфта», котрий коментує відкриття-закриття дверей ліфта, а також називає поверх зупинки. До того ж, поки людина не зайде чи не заїде на візку, двері ліфта не зачиняться. Тож незрячі та слабозорі, а також люди на візках чи милицях можуть спокійно, а головне – самостійно користуватися ліфтом. Ширина коридорів та дверних отворів, зокрема в чоловічих/жіночих таулетних приміщеннях, дозволяє людині на візку комфортно пересуватися.

Так, Університет «Україна» – це архітектурне середовище, що максимально наближене до безбар’єрного. Але будь-які архітектурні вигоди тьмяніють, якщо люди психологічно не готові сприймати осіб з інвалідністю та навіть іноді ставляться до них упереджено. Проте – це не про Університет «Україна». Студенти з різним рівнем здоров’я вчаться у спільних інтегрованих групах, і це дає користь усім: студенти з інвалідністю отримують дуже важливі навички комунікації та співпраці як з колегами, так і з викладачами. Викладачі завжди готові допомогти студентам з інвалідністю. І це дуже важливий крок на шляху до майбутньої професійної діяльності. Студенти, що не мають інвалідності, спілкуючись із «особливими» одногрупниками, отримують дуже важливий урок толерантності. І вони згодом спокійно зустрінуть колегу з інвалідністю на робочому місці, а також – не ховатимуть погляд, коли їхні діти запитають: «Мамо, а чому тьотя на візку?» Загалом, Університет «Україна» передбачає супровід навчання студентів з інвалідністю. Це – система заходів, що повинні забезпечити рівний доступ до навчання для всіх студентів, незалежно від стану здоров’я. Наприклад, парти першого ряду аудиторій призначено для студентів на візку. Університет «Україна» пропонує таким студентам низку послуг, якими вони можуть користуватися як самостійно, так і з чиєюсь допомогою для успішного навчання. В останні роки Університет «Україна» розвиває інклюзивне навчання.

Випускники Університету «Україна» розбудовують безбар’єрну Батьківщину

Книга Оксани РАДУШИНСЬКОЇ допоможе виховати дитину толерантною

Університет «Україна» підтримує не лише своїх студентів, а й випускників. На початку лютого 2016 року колектив Університету «Україна» оприлюднив звернення до вищих посадовців держави з рекомендацією включити повість випускниці університету, письменниці-візочниці Оксани РАДУШИНСЬКОЇ «Метелики в крижаних панцирах» до шкільної програми з української літератури для учнів 7 класу, для вивчення на уроках позакласного читання. Таким чином, Університет «Україна» не лише провадить політику абсолютної безбар’єрності в межах власного студентського містечка та 32-х територіально-відокремлених структурних підрозділів, а й допомагає нашій державі виховувати маленьких громадян толерантними стосовно людей з інвалідністю. Безбар’єрність повинна формуватися не лише у містах чи селах, а й у свідомості людей.

МРІЯ + ДІЯ – формула успіху від Уляни та Віталія ПЧОЛКІНИХ

Випускники Університету «Україна» у своїй професійній діяльності продовжують справу своєї «альма-матер». Уляна ПЧОЛКІНА послуговується інвалідним візком. Вона закінчила Інститут соціальних технологій Університету «Україна» за спеціальністю «Фізична реабілітація», є активним громадським діячем, працює ведучою новин на телеканалі «News One». У своїй громадській діяльності Уляна намагається створити безбар’єрний простір по всі території України. Уляна заміжня, її чоловік Віталій теж послуговується інвалідним візком. Він – ком’ютерний фахівець, розвиває кілька інтернет-проектів для людей з особливими потребами та співпрацює з організаціями, що опікуються особами з інвалідністю. Їхня домівка – це своєрідний «острівець свободи». Точніше – безбар’єрності. Про те, як їм це вдалося, розповідає Уляна ПЧОЛКІНА.

‒ Мрія про окреме безбар’єрне житло не покидала нас і стала особливо актуальною, коли ми почали зустрічатися. Певні наші заощадження було вирішено вкласти у квартиру в Бучі, що під Києвом, бо там були помірні ціни на житло. Грошей вистачило на перший внесок, і згодом довелося продати квартиру Віталієвого батька, щоб сплатити наступний внесок. Поки йшов ремонт, ми жили у моєї мами в Київські області. Вибір житла був не складний – Буча вже на той момент видавалася доволі доступною для пересування на інвалідній колясці.

Факт, що будинок зводиться з нуля, дарував надію на те, що будуть враховані норми ДБН ержавні будівельні норми), тим більше, нас у цьому запевнили у відділі продажів. За рік будинок вже мав дах, проте були великі сумніви щодо повної доступності, тому ми вирішили перевірити інші комплекси забудовника, що вже здані в експлуатацію. Результат шокував – майже всі норми щодо доступності для маломобільних груп населення було порушено. Ми звернулися до забудовника, і за тиждень з нами зв’язався головний архітектор комплексу, який запросив нас до будинку, і ми вказали на всі наявні порушення. Проект було доопрацьовано, і вхідна група в нашому будинку стала доступною для людини на візку. Були ще питання щодо вхідних дверей, оскільки їх планували зробити двостулковими – по 50 см кожна, ми це побачили вже після вручення ключів. (За ДБН ширина дверного полотна має бути не менше 85 см). До того ж, другу половину дверей можна було відкрити лише стоячи. Усі звернення до забудовника було проігноровано, врешті решт, за півтора роки це питання було вирішено, проте двері доступні лише у нашому під’їзді.

Коли ми отримали ключі, у нас були голі стіни. Усе з нуля робили згідно наших потреб, тому нам вдалося продумати кожну деталь – під’їзди під умивальники, стік води в підлозі ванної кімнати, де ми повністю відмовилися від самої ванни, тільки душ. Пороги всередині квартири, звісно, повністю відсутні. Хоч меблів ще не багато, тільки кухня, але до неї доклалося чимало зусиль на етапі проектування, щоб вона була зручна для нас. Інші меблі ще попереду, але вже є багато ідей… А так – звичайне собі житло, де нам дійсно комфортно.

На жаль, мало хто може собі дозволити самостійно придбати житло, тим більше – людина з інвалідністю. Просто потрібно вчитися і працювати, заробляти кошти і чекати слушної нагоди від держави, щоб були сприятливі умови кредитування. Наш варіант був цілком припустимим, особливо – для мешканців великих міст – продати квартиру і переїхати до більш дешевого, але доступного та нового житла у передмісті. Ми змогли це зробити, значить – це можливо! Плюси очевидні, окрім квартири, у маленькому місті простіше навести лад і з загальною доступністю, потрібно лише мати бажання та щось для цього робити. Головне – потрібно контролювати кожен крок, думати наперед і не забувати про форс мажорні обставини (ми не думали, що після продажу квартири станеться революція). Так, ризики є, але результат того вартий. Також є різні програми заміни житла, інші соціальні ініціативи. Якщо є мета – варто шукати свій шлях до неї. Відомі приклади облаштування житла коштом держави та спонсорів, особливо перед виборами. Можна також і обміняти житло – старе на нове, поверхами нижче і т. д. Обміркуйте технічні засоби, що допоможуть зробити житло доступним, порадьтеся зі спеціалістами чи друзями. Пишіть звернення до влади і меценатів, шукайте спонсорів, словом – дійте. Головне – не забувайте мріяти! Це гарне поєднання ‒ МРІЯ + ДІЯ ‒ найчастіше дає правильний результат. Успіхів Вам!

Наше місто Буча досить пристосоване, і ми вільно можемо потрапити до магазину та аптеки, тим більше у нас за сто метрів гіпермаркет «Новус» з усім необхідним. Але не всюди. Нашому місту ще є куди рости і вдосконалюватися, а ми будемо цьому сприяти та старанно працювати разом із керівництвом міста! Задля того вже зробили чимало – запрацював, нарешті, комітет доступності міста, пишемо звернення та скарги, аналізуємо доступність та пропонуємо шляхи вдосконалення. Діємо!

Оптимістка на візку Світлана ПАТРА: «Вода камінь точить»!

Ще одна випускниця Університету «Україна», Світлана ПАТРА закінчила Інститут філології та масових комунікацій. Протягом усього свого життя вона долає бар’єри з боку суспільства – фізичні та психологічні. І в цьому їй теж допоміг свого часу Університет «Україна»:

Я закінчила університет за спеціальністю «Видавнича справа та редагування». Згадую роки навчання тільки з усмішкою. Так сталося, що коли я навчалася, то Інститут філології і масових комунікацій ще знаходився у приміщенні звичайної школи, де один єдиний пандус на вході – ото і вся була тоді безбар’єрність. Але мені просто фантастично пощастило з одногрупниками. Ми одразу всі між собою здружилися, і якщо я, раптом, не могла приїхати на пари (живу ж на Київщині!), то мені електронною поштою надсилали і список літератури, і завдання на наступну сесію з пропущеного предмета. А якщо раптом певні заняття були на другому чи третьому поверсі, то хлопці наперебій зголошувалися допомогти татові віднести мене по сходах. Та й викладачі дуже допомагали – якщо пару призначали на другий чи третій поверх, то більшість, побачивши мене, домовлялися про перенесення її на перший поверх.

З 5 курсу я почала співпрацювати з Імідж-центром Університету «Україна», спочатку – студентський Медіа-центр, нині – я журналіст-фрілансер. Я вважаю, що це чи не найбільш безбар’єрне середовище праці! З Ніною Іванівною ГОЛОВЧЕНКО, директором Імідж-центру, спілкуємося через Інтернет чи телефоном, я через Інтернет або телефоном спілкуюся з героями своїх інтерв’ю. А учасники студентського Медіа-центру, наприклад, Костя ЗОЗУЛЯ, охоче допомагають мені працювати над матеріалами, якщо я не можу відвідати певний захід. А нещодавно – віртуально відвідала одну із творчих зустрічей, що відбулися в Університеті «Україна».

Університет «Україна» загалом і Імідж-центр зокрема, показали мені, як можна вже зараз успішно працювати і мати певні досягнення, не чекаючи, коли хтось десь зробить для  мене безбар’єрне середовище. Адже долати бар’єри для нас повинні не лише влада чи громадськість загалом, а і ми самі повинні докладати для цього усіх можливих зусиль. Саме отакий досвід дав мені змогу перемогти у конкурсі і вибороти безкоштовну поїздку до Брюсселя!

Вода камінь точить. І Університет «Україна», і його студенти та випускники переконливо це доводять.

Тіна ОВДІЙ,
журналіст Імідж-центру Університету "Україна"


Поділіться з друзями:   

Останні новини


Новини партнерів:

загрузка...
Loading...