Випускниця Університету «Україна» Світлана Патра відвідала Європарламент

Поїздку до Брюсселя 27-29 вересня 2016 року Світлана і її мама Тетяна здійснили на запрошення Євродепутата Андрея Пленковича.


Історія цієї подорожі розпочалася з конкурсу текстів #BeEuropean, котрий організували Міністерство закордонних справ України, Представництво ЄС в Україні, Радіостанція «Радіо ЄС. Європейська станція» та Інтернет-видання «Європейська правда». Свої твори конкурсанти розміщували в соціальних мережах «Фейсбук» та «Твіттер». Текст Світлани було відзначено як найліпший. Разом зі Світланою ще одним переможцем проекту стала журналістка з міста Енергодар Запорізької області Анна Скороспєлова.

Світлано, які емоції переживаєте після візиту?

Трішки втомлена, але щаслива! Брюссель стане одним із найяскравіших  спогадів в моєму житті!

Як пройшли три дні в Брюсселі – де побували?

Ці три дні були дуже насичені. Програму нашої поїздки готували на дуже високому рівні – як для депутатів чи міністрів. Ми побували у Штаб-квартирі НАТО, Європейському парламенті, посольстві України в Бельгії.

Також ми відвідали прийняття, організоване посольством України в Бельгії для представників української діаспори у цій країні. У рамках прийому відбулася зустріч із видатним художником Іваном Марчуком. Саме у дні поїздки в Європарламенті відбувалася його виставка «Генотип вольності», присвячена 25-й річниці незалежності України. Декілька картин експонувалися у посольстві під час прийняття. Захід був дуже вишуканий, урочистий, але – без штучного «гламуру», якого так багато можна побачити з телеекранів нині у нас.

Ми мали змогу пройтися вуличками Брюсселю, побачити площу Гранд Плас, багато старовинних споруд та пам’ятників. Що цікаво, їх майже не торкнулася Друга світова війна, тож вони чудово збереглися. Словом, програма була дуже насиченою та цікавою.

Із ким спілкувалися?

Під час відвідин Штаб-квартири НАТО ми мали розмову з виконуючим обов’язки Глави Місії України при НАТО Єгором Божко. Ми почули дуже змістовну та пізнавальну розповідь про НАТО, його позицію щодо Путіна та України. Пан Єгор, зокрема, розповів, що НАТО не приймає рішення, поки всі країни-члени не домовляться. Тобто – обговорять усі нюанси, а вже потім приймають рішення на основі досягнутих домовленостей. Тобто – за своєю суттю, НАТО – досить монолітна структура. Особисто мені ця риса дуже сподобалася. Хотілося б, щоб і інші організації, як в Україні, так і закордоном, були такими ж монолітними, коли йдеться про державні інтереси та елементарні права людини.

Під час візиту до Європарламенту, представник прес-служби цієї установи Гедимінас Вілкас розповів про нюанси роботи журналістів у Європарламенті, нам показали Зал преси, названий на честь російської журналістки Анни Політковської, а також – робочі місця журналістів. Ми відвідували Європарламент двічі. Під час другого візиту ми спілкувалися з євродепутатами Ребеккою Хармс та Андреєм Пленковичем. Пані Ребекка – співголова фракції «Зелених», щиро підтримує Україну та цікавиться нашою державою. Андрей Пленкович на час нашої поїздки вже закінчував роботу в Європарламенті у зв’язку з призначенням на посаду прем’єр-міністра Хорватії. Справа у тому, що на початку вересня партія, очолювана Пленковичем, «Хорватська демократична співдружність» (HDZ), отримала більшість на останніх виборах в Хорватії. І я, і пан Андрей мали велику приємність спілкуватися в Європарламенті.

Екскурсія до штаб-квартири НАТО та Європарламенту залишили у мене лише позитивні враження. І мова не лише про споруди установ, а і про працівників – усі, з ким ми там зустрічалися, були дуже доброзичливі та готові розповісти про все, що нас цікавить. А цікавило мене все. Бо я, якщо бути відвертою, про НАТО і Європарламент знала лише з повідомлень українських ЗМІ. І я рада, що мала змогу побачити ці установи на власні очі.

Як склалися під час подорожі Ваші стосунки з Анною Скороспєловою, другою переможницею конкурсу #BeEuropean?

Чудово! Я щиро їй вдячна – вона ніколи не відмовлялася мені допомогти у  спілкуванні з іноземцями на вулиці чи під час візитів у рамках програми. Адже, хоч я і почала активно поліпшувати свою англійську, отриманих знань вистачало, буду відвертою, лише на запитання до покоївки: «Де я можу поснідати?» Розумію, що цього надто мало, тому я щиро дякую Ані за допомогу. Анна – дуже товариська та приємна у спілкуванні людина.

Світлано, Ви використовуєте крісло колісне. Наскільки комфортно було Вам в інвалідній колясці у Брюсселі?

Дуже комфортно! Ми з мамою помітили, що на вулицях в самому місті фактично не було пандусів, але в них і не було потреби, бо вхід до кожної споруди – на одному рівні з тротуаром чи доріжкою, навіть порогів немає, або вони дуже низенькі. І бордюри, що відділяють тротуари від дороги, зручної для інвалідної коляски висоти. Там не виокремлюють людей з інвалідністю в окрему категорію, що потребує підвищеного піклування, а просто розумно організовують простір таким чином, що до магазину чи іншої будівлі без сторонньої допомоги спокійно може зайти дідусь із паличкою, молода мама з дитячою коляскою, людина з інвалідністю. Чи не вперше мама не тягала мою коляску, а гуляла зі мною на рівних. Адже як було в Україні? Щоб я могла спокійно роздивитися під час прогулянки певний пам’ятник чи споруду, мою коляску потрібно котити, штовхати, до того ж – з надмірними зусиллями.

А готель «Warwick Brussels», де ми жили під час поїздки, був просто чудовий! Не має різниці, на якому поверсі ти живеш, оскільки  кругом ліфти і – адекватної ширини! Ліжко в номері було такої ж висоти, як і коляска, столик біля дзеркала – теж підходящої для мене висоти. Це було важливо для мене, адже якщо ліжко низьке, то мамі доводиться мені допомагати сідати на візок. Ось ще один штрих. Сніданки входили до вартості проживання, тож ми снідали в готелі. Наступного дня після приїзду ми виходимо з мамою з номера, і я питаю першу зустрічну людину англійською: «Де я можу поснідати?» Це була покоївка, і вона мене зрозуміла, хоча, можливо, я і неправильно побудувала речення. Після мого запитання до нас підійшов ще один працівник готелю і провів до ресторану. Їхали ми і ліфтом, йшли коридорами. Тільки сівши за стіл, я зрозуміла, чому чоловік обрав такий маршрут. Тому, що від стійки адміністраторів (ресепшена) до самого ресторану ведуть сходи і досить таки незручні, тож, побачивши, що я на колясці, чоловік і обрав такий маршрут. Оце я розумію, сервіс!

Для поїздки закордон треба підготувати дуже багато документів. Як готували їх Ви? Чи полегшена ця процедура в Україні для людей з інвалідністю?

За візи ні я, ні мама, не платили взагалі, адже для людей з інвалідністю та пенсіонерів візи безкоштовні. До того ж, організатори поїздки порадили звертатися саме до консульства Брюсселя, а не до візового центру. Приємно зазначити, що організатори поїздки дуже допомагали нам в оформленні документів, давали слушні поради, котрі допомагали не загубитися у цьому морі папірців.

Від відвідин консульства у мене залишилися лише приємні враження. Коли ми подавали документи на візи, то працівники консульства обслуговували нас дуже доброзичливо, терпляче, не виказували можливого невдоволення через те, що, можливо, ми щось неправильно заповнили. Ми ж їхали вперше, тож мама трішки побоювалася всіх цих процедур. Приємності почалися з першої ж секунди: працівники консульства облаштували мобільний пандус, хоча сходинка була лише одна. На спробу тата відмовитися, мовляв, зайдемо самі, працівники відповіли, що якщо консул побачить, що я на колясці є, а пандуса немає – їм зроблять зауваження.

Ще була «оказія». Потрібно було зняти відбитки пальців. Сам апарат, де знімають ті відбитки, стоїть на надто великій висоті – мамі давали маленький стільчик, щоб вона до нього могла дотягнутися. Мене ж з візком піднімали на руках – і все одно, я не змогла покласти руки правильно, щоб апарат взяв відбитки. І нічого, ніхто не виказував незадоволення через марні зусилля. Більше відбитків у мене не намагалися взяти. Виявляється, потрібно було просто хоча б спробувати, щоб зафіксувати.

Ще приємним було те, що у консульстві ми витратили дуже мало часу. Фактично – ми приїхали туди (у Київ) на дев’яту ранку, а о дванадцятій – ми вже були вдома (у селі Волошинівка Баришівського району Київської області)! Я згадую, скільки часу забирали у мами вирішення справ у «внутрішніх» установах, на кшталт управління соціального захисту – фактично, дня вже й не лишалося! Дуже разюча різниця.

Бориспільський районний відділ ДМС (державної міграційної служби) залишив теж приємні враження. Нас обслужили швидко, доброзичливо. І ще один нюанс розкажу – коли фотографувалася на закордонний паспорт, виявилося, що я занадто низька. А зніматися потрібно було тільки на стільчику, на колясці не було можливості. Працівниця міграційної служби сама запропонувала кілька течок, щоб я на них сіла, і таким чином, набрала підходящої висоти. І весь цей час мене чекали терпляче, без нарікань з боку працівників.

Тож, я зробила висновок, що дещо у нас у державі все ж змінюється. Де немає можливості полегшити процедуру технічно – на допомогу йде добра воля працівників. І це чудово.

Єдиною «ложкою дьогтю» в цій майже ідеальній історії є наш досвід спілкування з колл-центром авіакомпанії МАУ. На сайті компанії ми прочитали, що якщо людина є хворою і мусить летіти на літаку, маючи тяжке ускладнення здоров’я (загострення хвороби тощо), то їй доведеться брати у лікаря спеціальну довідку MEDIF. Людям з інвалідністю, які мають задовільний стан здоров’я (вони просто на колясці, чи з паличкою, чи ін.), такої довідки брати не потрібно. Але є одне «але»  – у тій же інформації повідомляється, що екіпаж літака (командир, стюардеси) можуть на свій розсуд оцінити ризик перевезення такого пасажира для його здоров’я і просто не взяти на борт. Тож, щоб підстрахуватися, ми зателефонували до колл-центру, щоб дізнатися – чи потрібно брати цю довідку, щоб мати гарантовану допомогу від працівників аеропорта та самого літака. Ми говорили з кількома операторами – кожен говорить своє – то «треба», то «не треба», то – «візьміть про всяк випадок». Представник туристичної компанії, що брала для нас квитки, теж не могла добитися від колл-центру єдиної адекватної відповіді. Врешті-решт, було вирішено – взяти ту довідку. Але. Її бланк розміщено на сайті авіакомпанії МАУ англійською мовою! Ми з мамою вже уявили очі травматолога нашої районної лікарні, коли ми покажемо йому цю довідку! Із боєм, ми «видерли» у авіакомпанії російськомовний варіант довідки і вже її понесли лікарю. Він довго не міг зрозуміти, що йому потрібно зробити і написати, чому довідку потрібно заповнювати саме друкованими літерами, і взагалі – допитувався, НАВІЩО МЕНІ КУДИСЬ ЇХАТИ??? – це я приблизно показала реакцію лікаря. Врешті-решт, виявилося, що він її заповнив таки неправильно, та й англомовний варіант теж потрібен. Довідка дісталася нам з великими затратами нервів та часу.

І найцікавіше: ні в аеропорту (в Борисполі та Брюсселі), ні в літаку – ніхто не вимагав цієї довідки! Вона була потрібна лише в найпростішому варіанті при замовленні квитків. Для того, щоб замовити супровід спеціальної людини мені як людині з інвалідністю.

Найбільший недолік у цієї авіакомпанії – відсутність чіткої інформації та невміння працівників колл-центру нею користуватися і приймати швидкі рішення.

А так – і в літаку, і в аеропортах – усе було не просто чудово, все було набагато простіше, ніж у моєму повсякденному житті.

Із ким Ви вже поділилися враженнями від поїздки? Чи не плануєте видати якийсь путівничок із порадами для осіб з інвалідністю, котрі мають намір поїхати закордон?

Насамперед, із читачами та друзями в соціальній мережі. Мої фотоальбоми на «Фейсбуці» були дуже популярними. А після повернення додому, я відвідала Волошинівський НВК ім. Руслана Лужевського, де мала зустріч з учнями цієї школи. Свого часу я закінчила цей навчальний заклад, тож час від часу навідую вчителів та учнів. Я розповіла підліткам (були учні 7-11-х класів) про поїздку, показала найяскравіші фото, відповідала на їхні запитання. Приємно було, що вони слідкують за моєю журналістською діяльністю – серед запитань учнів до мене було одне про мої статті про волонтерів у зоні АТО. Я розповіла детальніше про ці статті, дещо розповіла про героїв цих матеріалів – випускників Університету «Україна» Оксану Радушинську та Олександра Петрова.

Щодо книги? Я, щойно дізнавшись про перемогу, почала вести щоденник і вже оформила його як книгу. Тут є моя розповідь про всі нюанси підготовки до поїздки, збору документів, самої подорожі. Я вважаю, що особистий досвід вояжу закордон дуже цінний, це і є практичні поради для людей з інвалідністю. Книга, фактично, готова. Лишилася «дрібничка» – знайти видавця.

Кому Ви б хотіли подякувати за допомогу в організації подорожі?

Насамперед – організаторам проекту #BeEuropean – Міністерству закордонних справ України, Представництву ЄС в Україні, радіостанції «Радіо ЄС. Європейська станція» та Інтернет-виданню «Європейська правда». Величезна подяка пану Андрею Пленковичу за неймовірну можливість відвідати Брюссель. Окремо, дуже хочу подякувати координаторам проекту, працівницям МЗС Тамарі Черпаковій та Наталі Сольєвій – за активну допомогу та поради, а також – прес-аташе Представництва ЄС в Україні Давиду Стуліку за допомогу в спілкуванні з консульством та поради щодо оформлення документів. Щиро дякую працівникам Представництва України при ЄС, зокрема, Алісі Кулій – за гостинність та насичену і змістовну програму подорожі. Щиро дякую працівникам Європарламенту за змістовну екскурсію та розповіді, зокрема – пані Богдані.

Організація подорожі, тим більше закордон, має і фінансову складову. Хоч візи були безкоштовні, а оформлення паспорта коштувало дешевше, та все одно – доводилося суттєво витратитися на пальне для поїздок до Києва і Борисполя. На жаль, із нинішніми цінами на пальне – це дуже великі витрати для родини. Та і у самому Брюсселі, хоч і було оплачено переліт та готель, але ж витрати ми мали. І тому, я щиро вдячна всім тим, хто допомагав мені матеріально, це: і Волошинівський НВК ім. Руслана Лужевського, і Волошинівська сільська рада, і Баришівський районний центр соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді. Також хочу щиро подякувати народному депутату України Марії Іоновій та приватному підприємцеві Григорію Боціону. А найщиріша подяка лине до Університету «Україна» та Петра Михайловича Таланчука.

Які у Вас плани чи мрії на майбутнє?

Хочу мати змогу подорожувати за кордон. Я вже роблю дещо для цього – посилено вчу англійську. Планую в подальшому брати участь в інших цікавих акціях та конкурсах.

А ще – скажу відверто. Будинок, у якому я живу, не пристосований для життя людини з інвалідністю. У ньому навіть води немає – носимо з криниці. Мої батьки трішки пристосували його до моїх потреб, але цього недостатньо. Ми нещодавно підрахували, що для того, щоб пристосувати будинок до потреб людини на інвалідній колясці, потрібно дуже багато – дешевше навіть купити інший, на жаль. Та і, чесно кажучи, проживання в селі не забезпечує моїх потреб у спілкуванні та подорожей, але я розумію, що життя у місті – надто дороге.

Автомобіль («копійка») у нас теж дуже старий, уже розсипається. Я знаю, що є автівки, пристосовані для осіб, котрі пересуваються на інвалідній колясці. І при користуванні таким авто я могла б сама пересідати з коляски/в коляску. А зараз мене піднімають батьки. Вони вже не молоді, їм робити це важко. І іноді моє серце рветься на захід до Києва, але я бачу, що маму турбує біль у спині, суглобах. А мої ребра теж інколи не витримують, коли їх стискають під час пересаджування мене в авто, адже недаремно друга назва моєї хвороби – «кришталеві люди». Тому… частіше живу в Інтернеті.

От такі мрії – можливо, не дуже романтичні, але таке життя.

Текст-переможець Світлани ПАТРИ

Що для мене означає «бути європейцем»?

Закінчити школу.

Закінчити університет і отримати диплом з відзнакою.

Працювати за професією.

Просто насолоджуватися життям: зустрічатися з друзями, весело танцювати на дискотеці, захоплюватися музикою та літературою.

І все це – послуговуючись інвалідним кріслом колісним.

До того ж – не чекаючи, що держава зробить усе для тебе, не чекати від оточуючих «особливого» ставлення. Лише б визначені закони працювали, і усе те, що належить тобі за законом, можна було б отримати за фактом і не витрачати на це нелюдських зусиль.

Так. Я послуговуюсь інвалідною коляскою і не чекаю, що увесь світ стане за одну мить доступним та легким. Я вивчилась і працюю. Як? Я беру інтерв’ю – телефоном чи через Інтернет. І співрозмовники іноді навіть не здогадуються, що я маю інвалідність. Коли я маю їхати на певний захід – прес-конференцію, виставку тощо, то я попереджаю організаторів про те, що пересуваюсь на інвалідному кріслі колісному. І всі ставляться до цього з розумінням. Пам’ятаю, як у центрі Києва перед прес-конференцією я зайшла до місця проведення, а там на мене вже чекали охоронці, щоб провести до зали – ліфтом чи сходинками – байдуже, люди знали ЯК провести мене зручно і, головне, – безпечно.

Я мрію, що приклади активних людей з інвалідністю надихатимуть інших громадян, котрі мають фізичні обмеження, досягати своїх цілей та самим будувати своє життя. А владні структури та суспільство, дивлячись на нас, будуть більш толерантними та не створюватимуть перешкоди там, де їх об’єктивно бути не повинно.

Я не просто мрію. Я дію. І це – найголовніше.

Ніна Головченко


Фото:

 


Поділіться з друзями:   

Останні новини


Новини партнерів:

загрузка...
Loading...