Ака­демік НАН Ук­раїни Зіновій На­зар­чук: «Не­обхідно за­вер­ши­ти де­мо­кра­ти­зацію суспільства, а вже потім при­сту­па­ти до ра­ди­каль­них ре­форм у на­уці»

Ситуацією, що склалася в Україні у цій галузі (точніше, довкола неї), в голови Західного наукового центру НАН України та МОН України, академіка НАН України Зіновія НАЗАРЧУКА поцікавилась газета "Світ" НАН України.

– Зіновію Теодоровичу, як вам бачиться цей дискурс вражень?

– Пишуть різне. Дуже часто можна, наприклад, натрапити на тезу про необхідність проведення радикальних змін у вітчизняній науковій сфері. Мовляв, усе в країні реформується, а тут – повний застій. Ряд таких пропозицій назагал є слушними і заслуговують на увагу та втілення. Однак більшість висловлюваних аргументів є, як мінімум, дискусійними, бо їх лейтмотивом слугує постулат: «фінансування науки в такому вигляді, як воно здійснюється, – марне витрачання державних грошей».

Це твердження є результатом класичної логічної хиби – на основі аналізу часткового робиться висновок про загальне. Як правило, виходячи з аналізу ситуації в конкретній, зручній для автора новацій науковій дисципліні, даються пропозиції, здатні радикально вплинути на стан усієї вітчизняної наукової галузі.

Насамперед, можу стверджувати, що будь-яке фінансування науки не є марним витрачанням суспільних коштів, бо наука, як мінімум, підвищує культурно-освітній рівень громадян. Кориснішим буде еволюційний розвиток вітчизняної науково-освітньої галузі, ніж її революційне перетворення.

– А як би охарактеризували нинішній стан справ у науці?

– Сучасний стан вітчизняної науки добре відомий із численних публікацій – як у спеціальних виданнях, так і в засобах масової інформації. Без перебільшення, він є критичним. Наукові школи, які творили не одне покоління науковців за рахунок значних зусиль і коштів усього суспільства, перебувають на межі свого фізичного існування. Національна академія наук, незважаючи на постійну і не завжди кваліфіковану критику загалу, поки що зберігає фундаментальну науку. Окрім того, вона всіляко намагається заповнити відсутність ряду знищених вітчизняних галузевих наукових інституцій. Адже державні інтереси належить забезпечувати.

– Що відбувається з наукою в наших університетах?

– Колись в університетах була потужна наука, а нині стан справ зовсім невтішний. Процвітаючі раніше науково-дослідні частини майже всюди фактично зникли, а організація навчального процесу через надмірну погодинну завантаженість не дозволяє, на жаль, викладачу бути активним науковцем.

– Часто звучить теза: технологічно передові виробництва в Україні створюють на основі іноземних розробок...

– Не можу сприймати її серйозно. Хто нам дає технології справді світового рівня? Хіба не відомо про існування понять «технології подвійного призначення», «критичні технології» тощо. Країни-власники бережуть їх, як зіницю ока, вважаючи суспільним надбанням. Але для створення таких технологій потрібна дійсно передова наука, необхідність якої усвідомлює і котру підтримує більшість громадян.

– Хіба може існувати українська наука, яку фінансують (як у 2012 році) в межах 0,29% від ВВП, коли законом передбачено 1,7%?

– Нагадаю відомий факт: за фінансового забезпечення, меншого 0,3% від ВВП, у науковій галузі починаються незворотні деградаційні процеси. А фінансування в розмірі 1,7% від ВВП необхідне для перетворення науки в суспільно значиму продуктивну силу. Запитаймо себе: чи такими вже недолугими марнотратами є законотворці розвинених країн світу, які закладають у річний суспільний кошторис фінансування наукової сфери на рівні двох і більше відсотків? Спробуємо насамперед забезпечити необхідне фінансування і подивимось, чи такою вже безнадійно хворою є вітчизняна наука і такими немічними є ті (навіть не реформовані) інституції, що її творять.

– Дехто пропонує, щоб «неефективні» наукові установи взагалі не отримували бюджетного забезпечення. Яка ваша думка з цього приводу?

– Відповідь пов’язана з об’єктивним оцінюванням результатів досліджень наукових установ. Звичайно, вдосконалювати управління вітчизняною наукою, переглядати структуру, кількісний і якісний кадровий склад її інституцій, критично оцінювати отримані результати потрібно постійно. Але науці (особливо фундаментальній) властивий розумний консерватизм: сумніваюсь у всьому, що не доведено. Такий консерватизм притаманний і серйозним науковим інститутам. Дуже хочеться, щоб він був властивий і особам, які беруться реформувати наукову сферу.

Реформа вітчизняної науки мусить іти еволюційним, а не революційним шляхом. При цьому не слід відкидати притаманної саме науковим колективам здатності до самоорганізації. Треба розуміти, що ніхто ззовні – жоден «незалежний» (особливо у теперішньому нашому суспільстві) експерт – не організує дослідницької роботи краще, ніж це зробить сам науковий колектив. Цю особливість наукової спільноти під час реформи вітчизняної науки треба всіляко підтримувати і юридично закріплювати.

До слова, чи прораховують автори новацій вартість залучення міжнародних консультантів, як це пропонується, до реформування української науки? Чи такими вони вже будуть незаангажованими й об’єктивними в умовах світової змагальності, висловлюючи свої судження про якість роботи українських учених?

Революційний наскок у реформі вітчизняної науки, який передбачає зменшення і без того вкрай убогого бюджетного забезпечення «неефективних» наукових установ, є потенційно шкідливим: чи може хто гарантувати, що позбавлений сьогодні фінансування науковий напрям завтра не виявиться вкрай плідним і (в силу нових знань і свіжого погляду на відомі речі) надважливим? Для відповіді досить згадати хоча б період «лисенківщини» та його наслідки для розвитку генетики в СРСР.

Не є виправданим у цьому зв’язку посилання на досвід передових держав – будьмо відвертими, сформоване конкурентне середовище в економіці і попит на наукоємний продукт в Україні сьогодні відсутні. Дивує і порада простого запозичення успішного досвіду реформування науки в сучасній Польщі. Хіба не відомо, що тяглість наукових поколінь наших сусідів у найскладніший період реалізації такої реформи значною мірою забезпечили вихованці української науки? Багато з них і досі становлять науковий кістяк ряду вищих освітніх закладів Польщі. Звідки за теперішнього рівня фінансування науки і суспільної популярності її базових дисциплін взяти таких ентузіастів нам? Переконаний, що різкі дії стосовно науки в Україні за існуючих соціально-економічних умов не дадуть їй виграшу загалом.

– Наскільки коректним є популярне оцінювання ефективності наукової праці, що ґрунтується на наукометричних даних?

– Знаєте, ці імпакт-фактори, індекси Хірша, цитованість статей тощо теж певною мірою дискусійні. Згадані характеристики дуже чутливі до світових наукових трендів – вони можуть радикально відрізнятися для установ різних галузей навіть фундаментальної науки. Такі показники (та й то без урахування загальнодержавних потреб у розвитку саме тих чи інших наукових напрямів) можуть служити лише одним з орієнтирів для ранжування однопрофільних наукових установ. Але аж ніяк не підставою для вердикту. – Дехто вважає, що держава повинна фінансувати лише, так би мовити, проривні науки.

– Не слід забувати про відносність самого поняття актуальності, кажучи про науку загалом. До прикладу, виникає «просте» запитання: чи можуть вкрай модні зараз (проривні) науки про життя дати пояснення експериментально встановленим ними ж фактам, виходячи із загальних позицій руху матерії, так би мовити, із першопринципів? На жаль, ми ще дуже далекі від цього. А це означає, що відповіді на багато питань, чому так відбувається, які механізми, пояснення, наслідки тощо, тут є відкритими. То як бути з менш популярними сьогодні математикою, фізикою і хімією, які забезпечують базис для відповіді на поставлене запитання? Світ пізнається у його єдності, тому й наука мусить бути єдиною. Звідси — вкрай популярна у «реформаторів» науки теза — «фінансувати з бюджету треба лише проривні науки і їх конкурентоздатних носіїв» — в існуючих у нас реаліях видається хибною.

– Що належить зробити, аби у сфері вітчизняної науки відбулися вагомі зміни?

– Наука в усі часи відповідала на злободенні запити суспільства. Сама громада має визначатись, якою вона себе бачить у перспективі – напевно, духовною і культурною, економічно розвинутою, заможною, врешті, гордою. Що ж є насправді? Маємо ситуацію, не зважати на яку, визначаючи джерела й обсяги фінансування здійснюваних досліджень, неможливо. Йдеться про низькі зарплати громадян поряд із відсутністю і незатребуваністю новацій у виробництві. Це – занепад суспільства і шлях в історичне небуття. Наука в такому суспільстві, як її не реформуй, не виконуватиме своїх основних функцій.

Для принципових змін у сфері вітчизняної науки необхідно, як мінімум, забезпечити конкуренцію, єдині і прозорі правила гри в економіці і політиці. Лише тоді переважна більшість наших співвітчизників зможуть стати відповідальними громадянами своєї країни. Іншими словами, насамперед необхідно завершити демократизацію нашого суспільства, а вже потім приступати до радикальних реформ у науці – цій чутливій і делікатній сфері людської діяльності.