У ЄС зовнішнє оцінювання якості освіти та освітньої діяльності базується на самооцінці навчальних закладів, - голова ДІНЗ

Також інспекція прагне вступити в Постійну міжнародну конференцію інспекцій (Standing International Conference of Inspectorates) для обміну досвідом між ДІНЗ і членами SICI. Голова Державної інспекції навчальних закладів Руслан Гурак розповідає про родзинки європейського досвіду, а також перспективи їхньої адаптації в Україні.

– Руслане Васильовичу, як в інспекції виникла ідея про­аналізувати досвід ЄС?

– Сьогодні в Україні багато хто вважає, що інспекція – це каральний орган, і найкраще, що можна зробити – ліквідувати її. Але насправді це не так. Створення ефективної системи управління освітою без оперативної і надійної інформації про хід виконання державної політики в галузі освіти, виявлення відхилень, недоліків і причин їх виникнення, відповідність якості освіти потребам особистості суспільства і держави, яку надає інспекція – не можливо. Ані Національне агентство із забезпечення якості освіти, ані Міністерство освіти і науки не мають можливості проводити контрольно­наглядову діяльність, а відтак і отримувати необхідну інформацію для прийняття управлінських рішень. І тому ми вважаємо, що інспекцію необхідно не ліквідовувати, а трансформувати її діяльність. Для цього була розроблена Концепція трансформації державного нагляду (контролю) у сфері освіти. Під час її розробки потрібно було враховувати і вітчизняний, і зарубіжний досвід контролю діяльності. Тому і виникла ідея дізнатися, що зараз відбувається в ЄС.

– Які основні тенденції у країнах­членах ЄС засвідчив цей аналіз?

– У європейських країнах віками створювалася система контролю у сфері освіти, відпрацьовувалась методологія контрольної діяльності, однак організаційна і функціональна основа діяльності органів контролю у більшості країн, які вивчалися, збігається з нашими. Так, у переважної більшості країн ЄС державні органи контролю мають юридичну самостійність і не підпорядковуються органові управління освітою. Вони, як і в нас, не мають повноважень для прийняття правових рішень за результатами проведеного контролю. 
Їх основними функціями є нагляд за дотриманням законодавчих норм та освітніх стандартів; оцінювання ефективності діяльності суб’єктів освіти; якості освітньої діяльності, якості навчальних досягнень учнів і студентів. 
При відсутності у країнах Європи єдиних форм і методів проведення контролю за діяльністю навчальних закладів основними тенденціями при його модернізації є: відкритість і прозорість його проведення; формування довіри до результатів внутрішнього контролю; застосування доступних, зрозумілих і відкритих процедур проведення контролю.

– Чому серед усіх країн ЄС Вас найбільше зацікавив саме досвід Франції, Нідерландів і Бельгії? Які моделі можна використати у нас?

– Ці три країни дуже схожі на нас і правовою системою, і розвитком державних органів контролю. Тому ми вивчали детальніше саме їх досвід. Є досить цікаві речі. Подекуди аналізували діяльність не однієї інспекції – у Франції, наприклад, створено дві, які мають різні напрями діяльності. 
Ми не будемо щось запозичувати і копіювати механічно. У нас уже склалася певна система державного нагляду (контролю), ми маємо свої методологічні, юридичні засади здійснення інспектування, перевірок, моніторингу в системах і дошкільної, і загальної середньої, і вищої освіти.
Якщо проаналізувати досвід різних держав, то з юридичної точки зору подібні підходи існують у кожній країні. Скажімо, якщо взяти наш закон «Про основні засади державного нагляду й контролю», то у країнах ЄС може бути аналог – наприклад, закон «Про інспекцію з питань освіти». Якщо поглянути на підзаконні акти, то в якійсь державі вони є, а в якійсь немає. 
У Франції і Нідерландах також визначаються зони ризику для навчальних закладів, і нам цікаво, чому вони це ­роблять саме так. І передовий досвід їх можемо запозичити. Але найбільше цікавить методологія, методи і процедури проведення перевірок, критерії оцінювання діяльності навчальних закладів і якості освіти.

– Мабуть, в цьому контексті варто згадати про самооцінювання навчальних закладів…

– У нас відсутня прозора система щодо проведення внутрішнього само­аналізу, яка вибудувана в Європі. Наприклад, в Нідерландах усі навчальні заклади звітують наприкінці року, надсилаючи до інспекції інформацію про проведення самоаналізу. У ньому показують, що в них відбувається – у фінансовому, кадровому, навчально­методичному і організаційному забезпеченні. 
Інспекція аналізує цей документ і потім вирішує – є ризики і підстави для перевірки чи ні. 
У досвіді Нідерландів мені сподобалося те, що там органи контролю збирають інформацію, скарги з усіх джерел, зокрема з радіо, телебачення та соцмереж. Проводять моніторинг, ураховують скарги на навчальний заклад і тільки потім виходять на перевірку. Ще цікавіший досвід (можливо, з часом ми запровадимо його в Україні) – створення режиму «прихильності» інспекції до навчальних закладів, де немає порушень. 
У нас є дуже хороші навчальні заклади, які своїм прикладом показують, як можна розвиватися; підтримуючи їхню автономію, ми можемо встановити для них статус «режим прихильності», показувати їх передовий досвід. 
Але це не означає, що ми хочемо загнати всіх в одні умови. Кожен повинен розвиватися по­своєму, дотримуючись законодавчих вимог та стандартів освітньої діяльності.

– Щодо ризикоорієнтованого підходу, який використовується у Нідерландах, можемо сказати, що приблизно така модель застосовується і у нас? 

– Справді, у цьому ми дуже схожі. У моделі аналізу ризиків, яка нині використовується в нідерландській інспекції, застосовується система «світлофор». Є три можливі результати на першому етапі виявлення: немає ризику (зелений), можливі ризики (помаранчевий) або ймовірні ризики (червоний). У разі їх відсутності, навчальний заклад продовжує працювати у звичайному режимі. Так, якщо там виявлено ризики, має розпочатися експертиза.
За схожою моделлю працюємо і ми. Якщо на заклад є постійні скарги, ми їх систематично перевіряємо. В нас є внутрішня електронна система щодо критеріїв ризику. Два профільних управління збирають цю інформацію з регіонів. Ради ректорів, директорів, департаменти освіти щороку надсилають нам ці дані. Ми систематизуємо їх, оновлюємо, і після цього в нас формується план перевірки навчальних закладів. Якщо вони потрапляють до групи ризику – це аналог нідерландського червоного кольору «світлофору».
До речі, функції нідерландської інспекції значною мірою сервісні. Вони методично допомагають поліпшувати якість роботи кожного навчального закладу. Так і ми хочемо зробити в Україні, щоб люди правильно сприймали функції інспекції. Тоді й не буде конфліктних ситуацій.

– Повернімося до Франції. Як Ви зазначили, там працюють дві інспекції з різними функціями і повноваженнями.

– Так, перша – Генеральна інспекція з питань освіти – має галузеву структуру, вона складається з 14 постійних і спеціалізованих груп за фаховими напрямами, наприклад, менеджмент та управління, фізичне виховання і спорт, початкова освіта, академічні інститути, іноземні мови тощо. Ця інспекція моніторить усю сферу освіти, вивчає ринок праці; виконує функцію контролю персоналу, управління, виховання, керівництва та оцінки діяльності навчальних установ, аналізує навчальні програми, займається їх поширенням і впровадженням. Може виконувати перевірки й в інших державних відомствах або в органах місцевої влади за згодою міністра. Таким чином, вона здійснює функцію експертизи, оцінки, передачі ноу­хау або викладання порівняльної інформації за кордоном, на прохання Міністерства закордонних справ, Агентства освіти Франції, іноземних або міжнародних органів. 
Другий орган – Генеральна інспекція з управління національною освітою і наукою – розділена на шість територіальних груп (81 інспектор): Схід, Іль­де­Франс, Південь, Північний­Захід, Захід, Південний­Схід, які мають повноваження щодо адміністративних аспектів усієї системи освіти, зокрема вищої освіти і наукових досліджень. Члени цієї інспекції поділяються на дві групи: шкільна і вища освіта та наукові дослідження.
У перспективі ми також хочемо прийти до такої структури, яка є у Франції. Є бажання створити територіальні структурні підрозділи. Умовно кажучи, щоб Державна інспекція навчальних закладів виробляла глобальну політику, а всі поточні питання розв’язували підрозділи на місцях. 
– До речі, у французьких інспекцій є власний Кодекс етики. Що це за документ?
– Він формалізує етичні принципи, що застосовуються при проведенні своєї місії. Фактично це внутрішній регламент роботи: етичні принципи, вимоги до функціональних обов’язків, спілкування, одягу, розпорядку. Такий документ організовує людей. Подібні кодекси у Франції мають і школи, й університети.

– Фактично в органів нагляду і контролю Франції ширші повноваження, ніж у наших?

– Так. Вони подають пропозиції щодо розвитку кожної галузі. Дуже добре, що в них є галузеві спеціалізовані групи, які відчувають, що потрібно сьогодні. До речі, у Франції інспекція контролює навіть академію наук. Чи потрібна така практика у нас, покаже час.

– Звернімося до досвіду Бельгії. Чим система державного нагляду і контролю схожа на українську? Що можемо взяти «на озброєння»? 

– У цій країні дві інспекції, які «прив’язані» до спільнот – французької і фламандської. Їхня система освіти схожа на нашу, зокрема за рівнями. В Бельгії немає такого жорсткого контролю, як у Франції і критеріальності, як у Нідерландах. Але при цьому вони контролюють навіть… домашню освіту! Можливо, це потрібно взяти «на озброєння» і зафіксувати у нашій нормативно­правовій базі.
Інспекційні служби французької спільноти складаються з інспекторів, які подають звіти в кінці року. Вони повинні утримуватися від будь­яких заборон певних методів викладання і поважати свободу навчального закладу, дотримуватись своїх принципів у правовій і нормативній сферах. Основними завданнями інспекторів є забезпечення базової освіти та контроль її якості. Але вони можуть перевіряти та оцінювати навчальні навички персоналу. Ця місія здійснюється на прохання директора навчального закладу, організованої французької спільноти та організаційного органу в галузі освіти, що фінансується французьким співтовариством.
Інспектори мають статус, який забезпечує їм повну незалежність. І недарма. Наприклад, у нас інспекторів іноді просто не пускають до навчальних закладів. Особливо цим грішать приватні структури. У багатьох країнах, зокрема – в Бельгії, зафіксовано особливий статус конкретного інспектора.

– Однією з причин, чому ми хочемо вступити до SICІ, окрім обміну кращими практиками, є навчання наших працівників, які безпосередньо здійснюють державний нагляд й контроль? 

– Це – дуже важливо. Від початку роботи на посаді я зрозумів, що в нас немає системи підготовки освітніх експертів. В нас дуже мало спеціалістів, які б могли фахово дати висновок з тих чи інших питань. До речі, члени SICI постійно обмінюються інспекторами, підвищують кваліфікацію, проводять семінари.
Коли ми їдемо на перевірку, залучаємо дуже багато людей, які нам допомагають, зокрема – спеціалістів з навчальних закладів. Для таких людей ми хочемо створити систему навчання і перепідготовки. І тут європейський досвід нам знадобиться: плануємо залучити найбільш фахових європейських експертів, щоб вони прочитали лекції для наших спеціалістів, щоб ми могли уніфікувати систему державного нагляду. 
Ми звернулись до SICI й тепер очікуємо відповіді, на яких умовах зможемо вступити до цієї організації. У нас є й чимало власного досвіду, яким ми також готові поділитися з нашими європейськими партнерами.

– Зараз триває дискусія, яким буде майбутнє нашої Державної інспекції навчальних закладів. Яким бачите його? 

– Можливо, варто створити систему державного нагляду на кшталт французької: одна структура аналізуватиме стан освіти в конкретних галузях, а інша займатиметься саме питаннями контролю навчальних закладів. 
Якби нам удалося запровадити таку систему в Україні, для нас це було б надзвичайно важливо. Зазначу – у нас ніхто не аналізує конкретної інформації по галузях. Як результат – виникають питання, наприклад, із розподілом державного замовлення. Нам потрібен глибший аналіз цих питань, маємо аналізувати не лише сьогоднішню ситуацію, а й перспективи. Наша інспекція могла би надати інформацію, в яких навчальних закладах є ступені ризику, порушення, а після цього зробити висновок, чи можна там розміщувати держзамовлення.

Дмитро ШУЛІКІН, 
«Освіта України»
(№40 від 5 жовтня 2015 року)